Володимир Владко

ДВІЙНИКИ СТЬОПИ ЛОЗНІКОВА

1

Коли міжпланетний корабель — дві згвин­чені на одній осі металічні кулі, що нагаду­вали величезні ган­телі, — нарешті зробив по­садку, з тріском і гур­ко­том ламаючи й тро­щачи дерева густого лісу, Капітан екс­педиції, не гаючи ані хвилини, викликав до себе двох офіцерів — начальника розвідки Номер Три і начальника інформації Номер Чо­ти­ри, його нерухомі холодні очі без вій оглянули обох. Видовжене тіло Номера Чо­ти­ри було вище Ка­пітанового майже на голову. Капітан роздра­товано сказав:

— Де дисципліна, Номер Чотири? Чому ви дозволяєте собі бути вищим за мене, ко­ман­дира? — Він сердито простягнув уперед руку з одним пальцем.

Тіло начальника інформації негайно зіщу­лилося до розмірів Капітана. Навіть як го­диться стало трохи меншим. Номер Чотири відповів:

— Так точно, Капітане. Пробачте. Це від удару об чужу планету.

Рука Капітана зникла. Він знову поглянув на офіцерів. Обидва мали цілком нормальний вигляд. їхні краплиноподібні напівпрозорі ті­ла, вкриті зморшкуватою шкірою, не псували будь-які кінцівки чи виступи. Єдиною відмін­ною рисою у кожного з них були тільки двоє круглих очей без вій, що уважно і шанобливо вглядалися в Капітана. Тіла обох офіцерів спиралися внизу на короткі, широко розстав­лені ступні. Це було цілком припустимо, на­віть з погляду дисципліни, бо й сам Капітан спирався на такі ж самі ступні — для опори. Капітан задоволено відкашлявся.

— Уважно слухайте мене, — мовив він.

Наче по команді, за круглими нерухомими очима офіцерів з’явилися великі вуха, скеро­вані в бік командира.

— Ми зробили посадку, — вів далі Капі­тан. — Як і завжди, без будь-яких усклад­нень. Аналіз повітря вказав, що воно цілком придатне для дихання. Як і слід було чекати, згідно карти, складеної нашими міжпланетни­ми автоматичними зондами, нам пощастило обрати район великого лісу біля річки. Я га­даю, що тут мало населення. Для нас це зруч­но. Вам відомо, що ми вже обслідували плане­ту, сусідню з цією. І встановили, що вона не­придатна для колонізації. Тепер черга за цією новою планетою… Ви щось хотіли сказати, Но­мер Чотири?

Рукою, що виросла справа, начальник ін­формації явно хотів замислено почухати собі довге вухо, але зразу ж таки відмовився од цього. Його рука зникла так само несподівано, як і з’явилася.

— Ви неуважні, Номер Чотири, — вів далі Капітан. — Де дисципліна? Ви не маєте права робити те, чого не зробив я, ваш командир. Центральне керівництво — основа основ! Я даю вам думки — виконуйте їх. І без зай­вих невиправданих рухів. Куди це годиться?

— Пробачте, Капітане, — покірно відпо­вів Номер Чотири.

— Все це у нього від удару об чужу плане­ту, — шанобливо додав Номер Три.

— Отже, я сказав, що тепер черга за цією новою планетою. Її населення ми ще не обсте­жили. Але ми маємо довідатися все про ньо­го. Спочатку нижчі зразки тваринного світу. Потім вищі. Всім цим займеться Номер Три, і відразу ж таки. Нам нема коли ждати… Що?..

— Пробачте, Капітане, — зам’явся на­чальник інформації, — мені здавалося б, що треба зробити ще додаткові проби… можли­во, повітря і вода на цій планеті…

Його голе зморшкувате тіло напружилося, збираючись брижами навколо круглих очей. Він, мабуть, дуже хотів допомогти собі жеста­ми, проте дисципліна не дозволяла йому ви­тягти з тіла ані руки, ані пальця, якщо цього не робив Капітан. Але командир презирливо мовчав, запитливо втупивши в нього холодний погляд. Нарешті він сказав:

— Зайві розмови, Номер Чотири! Більше ніяких проб не треба. Досить і того, що ви­явив аналіз. Зрозуміло? І потрудіться більше не перебивати мене. Командую я. Вам, офі­церові Великих Молюсків, слід було б знати це… Що, Номер Три?

— Ще раз пробачте, Капітане, — так са­мо шанобливо відзначив начальник розвід­ки, — це у Номера Четвертого ненавмисно.

На нього справді погано вплинув удар об чу­жу планету. Він не втримався у цю мить, і от… не встиг ще одужати…

— Все одно дисципліна є дисципліна, — жорстко відповів Капітан. — Так чи інакше, мені доведеться ще раз нагадати вам, Номер Чотири, наш головний наказ. Тим більше, що з населенням цієї планети, дуже схожої на су­сідню, нам нема чого довго панькатись. Воно надто мало розвинуте, це населення, в нього надто низький рівень. Ми, Великі Молюски, для нього всевладні! Адже саме ми відкрили собою велику еру процвітання. Ми, Великі Мо­люски, а не якась там людина, — так, здаєть­ся, називають себе мешканці цієї планети? Людина, що виникла від мізерних риб, старо­давніх риб, — ха-ха-ха! Хіба можна говорити про неї серйозно, ха-ха-ха!

Тепер, коли Капітан розсміявся губами, що з’явилися у нього цієї хвилини, дозволили собі сміятися і офіцери: під їхніми круглими очи­ма раптом виникли такі ж самі губи, що й зобразили сміх.

— Цих риб, — вів далі Капітан, — без­жально знищували ще наші далекі предки, кальмари, аж доки не лишилися тільки мале­сенькі хатні породи. А коли на зміну кальма­рам прийшли ми, Великі Головоногі Молюски, то життя піднялося на ще більш високий щабель. Ми оволоділи мистецтвом міжпланетних космічних подорожей, ми можемо змінювати нашу зовнішність за першим-ліпшим бажан­ням, створюючи будь-які кінцівки і користую­чись ними так, як роблять це мешканці різних планет. Нам бракує тільки одного — умов по­дальшого життя на нашій планеті. Вона вми­рає, наша планета, — і ми мусимо знайти замі­ну для неї. Це зрозуміло вам, Номер Чотири? Ми знайдемо заміну нашій планеті, навіть ці­ною винищення корінного населення чужої планети, якщо це буде потрібно!

Капітан зробив широкий жест рукою, що з’явилась у нього, окреслюючи простір навко­ло міжпланетного корабля. Відразу ж таки аналогічні кінцівки виникли в обох офіцерів. Номер Три повторив своєю рукою Капітанів жест, а Номер Чотири непомітно почухав со­бі вухо, що боліло від удару. Проте Капітан не звернув на це уваги.

— Що скажете ви, Номер Три?

— Наказ буде виконано, Капітане.

— І візьміть добрих розвідників, щоб копії були бездоганні. Штук п’ятнадцять добрих копій… ну, так, як ми робили це на сусідній планеті. Так, Номер Три?

— Так точно, Капітане.

Командир обернувся до начальника інфор­мації:

— Ну, а вам усе зрозуміло, Номер Чотири?

— Так точно, Капітане. Щойно ми вивчи­мо всі зразки, приготуємо копії, і тоді розвід­ники зберуть потрібну інформацію.

— Ось тепер уже все вірно, Номер Чотири!

Капітан простягнув руку і поплескав на­чальника інформації по плечу, що виникло у того на тілі саме тоді, коли його торкнулася рука командира.

— Дуже добре. Я задоволений вами, офі­цери. Можете йти!

2

Теплого серпневого вечора риба у річковій заводі під лісовою галявиною клювала на диво добре. Скинувши з себе сорочку, а потім і штани, Стьопа Лозніков ледве встигав нажив­лювати вудки. Він весело примовляв:

— Ще окунець… ще пліточка… ох, і здоро­во клює! Ти б, Петре, теж взявся за ловлю. Та й Захарові Івановичу теж не зашкодило б… Таку юшку зваримо для хлопців, що аж паль­чики оближуть!

Його друг, Петро Селін, поляскав себе ру­кою по стегну й лінькувато відгукнувся:

— Неохота… у мене своє діло є. — І він знову заглибився в сторінки пошарпаного підручника, погладжуючи по спині вівчарку Джоя.

— Нічого, Стьопо, працюй самостійно, — відзначив і старший геолог Захар Іванович, зазираючи у відерце, де билася спіймана ри­ба. — При такому кльові ти й сам цілком впо­раєшся. Та й пізнувато вже — незабаром сон­це зайде, вистачить!.. Викупаємося ще разок— і я поїду додому готувати юшку. Не заважа­тиму вашій ночівлі на березі річки… А це що?—Він здивовано підвів голову. Джой ско­чив на ноги і стривожено дивився вгору.

На сутінковому вечірньому небокраї рап­том з’явилася яскрава червона смуга. Спочат­ку коротка, вона немов стрілою пронизала по­тім небосхил і ввігналася, здавалося, просто в далекий синюватий ліс — десь кілометрів з п’ятнадцять звідси. А ще через кілька секунд у небі загуркотів уривчастий грім, його звуки долинали від дивної червоної смуги, що по­вільно розпливалася в сутіні. Джой наїжився і глухо загавкав.

— Метеор! — вигукнув Петро, відкидаючи книж­ку.

— Та ні, не метеор, а вже скоріш крупний метеорит, — сказав Захар Іванович. — Ого, такий гуркіт.

— А може, це міжпланетний корабель? — озвався Стьопа, забувши про вудочки. — Та ще й не який-небудь там, а з далеких чужих планет… Ну й здорово було б! А чому б і не так, Захаре Івановичу? — обернувся він до геолога.

— Хто ж його знає, — повільно відповів той. — Фантазувати, певна річ, можна скільки завгодно… Втім, метеорит і справді дуже ве­ликий.

Яскраво-червона смуга в небі вже розтану­ла. І сутінки, здавалося, ще більш згустилися над землею. З південного боку, звідти, куди впав метеорит, різко й несподівано промайнув порив вітру. І знову все затихло. Джой пере­став гавкати й улігся на траві.

— Ну, купатися, так купатися! — рішуче заявив Петро.

За хвилину галасливе купання було вже в розпалі. Сміючись і відпльовуючись, Стьопа рятувався від Джоя, що намагався схопити його й витягти на берег: собаці здавалося, що його друг перебуває в смертельній небезпеці. А коли Стьопа поринав, то Джой здивовано оглядався і, не знаходячи його, кидався до Петра: адже й тому треба було допомогти.

Захар Іванович виліз на берег.

— Ну, а тепер до побачення, хлопці! Диви, вже смерклося! — вигукнув він, хутко одягаю­чись. — Поки доїду, вже й ніч буде. Значить, переночуєте тут, на бережку, як домовилися, а завтра вранці — на базу. І без запізнень! Рибку я захоплю з собою, ранком для всіх зваримо юшку.

Захар Іванович почепив відерце з рибою на кермо свого велосипеда.

— Джой, ти лишайся тут, тут! Повернешся з хлопцями.

Джой крутнув хвостом. Разом з друзями він уважно дивився на постать Захара Івано­вича, що швидко зникала в мороці, а потім знову лінькувато поклав голову на лапи. Пет­ро і Стьопа розпалили вогнище, закип’ятили воду, повечеряли смаженою рибою, нагодува­ли й собаку. І тоді Стьопа знову сказав, по­глядаючи на розсипані в нічному небі зірки:

— Звичайно, все це нісенітниця… а втім, коли б це й справді був не метеорит, а між­планетний корабель з якоїсь іншої планети?..

Раптом Джой скочив на ноги. Його шерсть наїжилася.

— Що таке, Джой? — здивовано спитав Петро. Собака здригався від збудження, урив­часто гавкнув раз, другий, хутко рвонувся впе­ред і зник у темряві. Гавкання раптово обірва­лося, немов собаці перехопили горлянку. І все затихло.

— Джой! Джой! Де ти? Джой, іди сюди!

Але собака безслідно зник, наче потонув­ши в нічному мороці.

— Куди він подівся? — Стьопа взяв па­лаючу головешку з вогнища і пішов у той бік, куди кинувся Джой, оглядаючи кущі й дерева. Незабаром він повернувся:

— Ні, нічого не видно. Немов провалився наш Джой… І головне — не гавкає! Треба взя­ти більшу головешку…

— Ні до чого все це, — спинив його Пет­ро. — Що ти там знайдеш у цій темряві? Ди­ких звірів тут немає, а люди… люди при­йшли б сюди, до вогнища.

— А де ж тоді Джой?

— Ну, звідки ж мені знати? Побігає, побі­гає і прийде сам. Якщо він не гавкає, значить, загалом усе гаразд. Краще давай спати. Прокидатися ж доведеться вдосвіта.

Стьопа все ще тривожно оглядався. Потім він сказав:

— Ні, не подобається мені все це… Знаєш що? Давай повісимо одяг на дерева. Бо ж коли раптом хтось прийде сюди й забе­ре все. га? Та й вогнище розпалимо ве­лике…

— Дурниці, — вже сонно відгукнувся Пет­ро. — Хто ж може опинитися тут? Ну, коли ти вже так хочеш, давай. Підстилки у нас є, і хо­лодно, мабуть, не буде.

Через кілька хвилин вони вже лежали на підстилці. Вогнище рівло й яскраво палало, кидало відблиски на сусідні кущі. Петро за­снув одразу. А ще трохи згодом заснув неспо­кійним сном і Стьопа.

3

Капітан прислухався і знову незадоволено потер себе над очима рукою, що раптом з’яви­лася. У нього, здається, боліла голова… Втім, це дрібниці… Головне діло — термінові до­слідження. Він ще раз прислухався, скеровую­чи довге вухо, що виникло в нього, у бік ви­ходу з міжпланетного корабля. Так, було чіт­ко чути, як зашурхотіли герметичні засуви в головному люці. За хвилину навіть легко вій­нуло свіже повітря з відчиненого люка. Значить, біля входу корабля щось відбувається…

Трохи згодом на порозі каюти з’явився на­чальник розвідки Номер Три.

Капітан нетерпляче спитав:

— Ну, і що?

— Завдання виконано, Капітане, — від­повів начальник розвідки. — Наші розвідни­ки взяли зразки нижчого типу тваринного світу. їх принесли сюди.

— Які ж вони?

— Нічого особливого, Капітане. Здебіль­шого, ссавці і птахи. Представники вимерлих на нашій планеті видів.

— Гаразд, ходімо, я подивлюся, — нака­зав Капітан.

У великій каюті корабля на підлозі лежа­ли принесені розвідниками зразки. Капітан ог­лянув їх. Офіцери й розвідники стояли біля стін каюти, непорушно застигнувши. Тільки їх очі невідривно стежили за діями Капітана. В їх нерухомому погляді було щось, схоже з гострою уважністю спрутів чи кальмарів, хо­лодною й безжалісною. Капітан пересувався на широких ступнях, які ставали чи м’якими на взірець лап звірів, чи жорсткими, наче ноги птахів, — залежно від того, на що він дивив­ся. Ступні Номера Три і Номера Чотири також негайно змінювали свій вигляд; і розвідники, що стояли біля стін, теж раптово і дисципліновано надавали своїм нижнім кінцівкам точної форми ступнів Капітана, що змінювалися під час огляду.

— Так, — неуважно говорив Капітан, — ця істота, вкрита перами, з великими очима й насупленими бровами, мабуть, щось з пози­чила від предків наших стародавніх Молюсків: на це вказують її очі. Бачите, Номер Три? — він вказав пальцем раптово виниклої руки на вкриті каламутною плівкою зіниці мертвої сови.

— Гадаю, що саме так, Капітане, — чітко відповів начальник розвідки. Він делікатно по­махував такою ж рукою, не насмілюючись вказати нею на птицю.

— А ці малесенькі рибки! Вони нагадують мені наші зворушливі домашні істоти, що їх розводять діти. Такі ж самі, милі й лагідні рибчинки з витонченими плавцями й хвоста­ми… Слухайте, Номер Три, ці так звані лю­ди все ж не настільки погані, як мені здалося спочатку, якщо вони здатні також любити ма­лесеньких рибчинок, як і ми, Молюски!

— Пробачте, Капітане, — заперечив офі­цер. — Розвідники доповідають, що біля вог­ню, запаленого людьми, вони бачили безліч кісток таких рибчинок. Даруйте, це здається потворним, але люди… люди, очевидно, вжи­вають рибчинок як їжу! — Він насмілився навіть поморщитися, не чекаючи прикладу командира.

Капітан обурено відсахнувся. Його тіло вкрили руді плями огиди і гніву, що відразу ж таки, наче по команді, забарвили тіла Номера Три і Номера Чотири, як і всіх розвідників.

— Я не знаходжу слів, Номер Три! — ви­гукнув Капітан. — Це жахливо! Живитися та­кими чарівними створіннями замість того, щоб дбайливо розводити їх і насолоджуватися грою барв і спритними рухами! Ні, ні, ці люди не гідні того, щоб поводитися з ними, наче з ро­зумними істотами!.. О, це вже більш розвине­на тварина… — Він з цікавістю придивився до нового зразка. — Довгі лапи з пазурами… в міру довга й густа шерсть… витягнена морда й міцні зуби… Що це? Схоже на хижака, чи не так? І коли той хижак полює на людей, тоді я вважатиму, що він має цілковиту рацію, ось що!

— Знову прошу пробачення, Капітане, — відповів начальник розвідки, — бо в шлунку цього звіра просвічуються шматки такої ж риби, якою живилися люди. Вони давали йому риб, як це не огидно!—Він знову поморщився, вже бачачи, як скривилися складки під круг­лими очима Капітана. Такі ж зморшки огиди й презирства пробігли по обличчях розвід­ників.

— Так, на цій планеті мені геть усе здається жахливим, — погодився Капітан. — Цілковита відсутність моральних норм! Але що ж це за істота?

Номер Три дозволив собі трохи потиснути плечима, що невпевнено висунулися з його ті­ла. Він запитливо поглянув на одного з розвід­ників. Той, підбадьорений його поглядом, від­повів:

— Ця тварина перебувала поблизу від лю­дей, що були на березі, Капітане. І вона різко й уривчасто кричала, доки я не вжив заходів. Вона навіть намагалася кусатися, хоч спочат­ку її ніхто й не чіпав. Дуже злий звір, — за­кінчив він.

— Таким чином, наслідки експедиції свід­чать зовсім не на користь людей, — задумливо сказав Капітан. — Рівень їх розвитку гранич­но низький.

Він змовк, наче обмірковуючи наказ. Номер Третій і Номер Четвертий, як і розвідники, благоговійно стежили за ним, побоюючися по­рушити якимсь необміркованим рухом хід ду­мок верховного начальника.

— Наказую, — сказав нарешті Капітан. — Наказую вам, Номер Три, негайно відрядити розвідників по зразки людей. Найпростіше взяти їх там-таки, на березі річки. Все це зро­бити дуже чітко, без найменших ускладнень. Обов’язково простежте, чи немає в цих людей яких-небудь пристроїв, якими вони могли б скористатися, щоб подати тривожні сигнали іншим. І якщо такі спроби будуть, покладіть їм край. Зрозуміло?

— Так точно, Капітане, — відповів Но­мер Три.

— Що ж до вас, Номер Чотири, то ви му­сите приготувати лабораторії для негайного створення копій. Коли зразки людей будуть у надлому розпорядженні, ви надішлете десяток-другий копій для ознайомлення з іншими людьми і найповнішого збирання інформації про них. Досить буде одержати інформацію у першому ж таки спільному селищі людей. Але зробити все це треба не пізніше ранку. Ми не будемо гаяти часу. Вам усе зрозуміло, Но­мер Чотири? Гаразд, можете діяти!

4

Двоє людей у купальних трусах лежало на підлозі великої каюти міжпланетного корабля. Вони були нерухомі. Капітан оглядав їх, об­мінюючись уривчастими фразами з офіцерами. Він був явно збуджений: готувалась вирішаль­на операція. Природно, були збуджені й оби­два офіцери.

— Без особливого опору? — запитував Ка­пітан. — Ускладнень не було?

— Першого захопили вві сні, Капітане, — відповів Номер Третій. — А другий намагався боротися. Але, зрозуміло, його доля була ви­рішена наперед. На жаль, довелося вжити від­повідних заходів, щоб він не галасував. Чи не бажаєте ознайомитися з тими речами, що їх розвідники знайшли біля тих людей?

— Так, так, давайте, Номер Три! — жва­во відгукнувся Капітан.

— Ось вони, прошу вас.

Це була коробочка з невеличкими паперо­вими трубочками, наповненими до половини висушеною подрібненою травою. Потім ще одна, менша коробочка з тонкими дерев’яними брусочками, кінці яких були заплямовані твер­дою коричневою фарбою.

— Навіщо все це їм? — здивувався Капі­тан. — Для якої це мети?

— Біля вогнища у безладді лежали такі ж самі паперові трубочки, але вже наполовину обгорілі. Згоріли саме ті частини, що були наповнені травою, — сказав начальник роз­відки

— Не знаю, не знаю… дивні у них звичаї, у цих людей… Ще що? — поцікавився Капітан.

На підлозі лежали ще довгі лозини з обгор­нутими навколо них пружними нитками, на кінці яких виднілися металічні гачки і вкриті червоним шматочки дерева. Поруч — кругла металічна посудина з довгим носиком і криш­кою; в ній була вода.

— Складні для розуміння речі, — сказав після роздуму Капітан. — Так чи інакше все це дуже примітивно і не свідчить про високий рівень розвитку людей. А загальний вигляд зразків?

— Оголені, як і у нас, тіла, вкриті лише зшитими у вигляді циліндрів шматками легкої тканини, — доповів Номер Третій. — Міцно виявлені кінцівки типу рук і ніг. Але все це цілком однакове. Робити копії буде дуже легко.

— Гаразд, — погодився Капітан. — Номер Чотири, мені здається, що для прискорення можна взяти лише одного з них: особливої різниці я не бачу. Та її і взагалі не може бути в таких простих зразках. Якісь дикуни! При­готуйте штук п’ятнадцять копій і надсилайте їх групами по двоє. До діла, Номер Чотири!

— Так точно, Капітане.

— І не забудьте одягти на кожного з роз­відників так само зшиті шматки тканини. Ми мусимо дотримуватися схожості в наших копіях.

— Так точно, Капітане, — знову відповів начальник інформації.

Розвідники винесли тіло одного з захопле­них людей до другої каюти. Тут за командою Номера Четвертого вони почали готуватися до операції. Напружено й уважно вдивлялися в нерухому людину, поступово набуваючи її форми. Їхні краплиноподібні тіла стали вищи­ми і вужчими, біля голови намітилася шия, ви­тягнулися руки й ноги. Грубий зліпок людини ставав дедалі більш схожий з своїм прототи­пом. Намітилися риси обличчя, спочатку за­гальні, а потім індивідуальні, що точно повто­рювали оригінал.

Начальник інформації стежив за працею розвідників, не кажучи ані слова. Та це навіть було б зайве, бо він не мав жодного сумніву щодо наслідків підготовки. Спочатку ще мож­на було помітити деякі відхилення від форми, але потім чотирнадцять розвідників вже рішу­че нічим не відрізнялися від людини, що ле­жала перед ними. Здавалося, що коли б вона могла подивитися на них, то побачила б чотирнадцятикратну цілковиту свою подобу, наче відбиту в безлічі дзеркал.

З майстерень принесли копії купальних трусів, також цілком однакові. Начальник ін­формації задоволено відкашлявся. Він дав ос­танні вказівки:

— Увага! Зараз ви вирушите в експедицію. Ви будете просуватися до селища людей по двоє, з інтервалами у п’ять–шість хвилин. Та­ким чином, ви увіллєтеся до селища, не привертаючи до себе ніякої уваги, і змішаєтеся з іншими людьми. Ваше завдання: зібрати всю можливу інформацію про побут цих істот, яких, очевидно, потім доведеться знищити, якщо вони будуть опиратися вам. Розмовляти з людьми ви, звичайно, не зможете, бо не знає­те їхньої мови. Ви мусите покладатися тільки на вміння тонко й правильно поводитися, як і належить високоорганізованим істотам на­шої планети, розумовий і культурний рівень яких незмірно вищий від так званих людей. І запам’ятайте ще: будь-яке ускладнення, су­перечка з людьми може привести до провалу цілої експедиції, бо в разі поранення чи смер­ті когось з вас — ви це добре знаєте! — роз­відник, як і кожен інший Молюск, набуває свого звичного, первісного вигляду. Не забу­вайте про це — і вперед, хоробрі Великі Мо­люски!

Розвідники, відсалютувавши, по двоє вихо­дили з корабля. Начальник інформації про­вів їх поглядом і повернувся до Капітана. Він доповів:

— Експедиція розвідників-копій вирушила, Капітане.

— Гаразд, — відповів той, — Накажіть ви­кинути оригінал з корабля, як і всі інші зраз­ки. Потреби в ньому вже не буде. Ввімкніть індикатор!

Це був широкий екран, на якому слабо сві­тилося мініатюрне зображення навколишньо­го пейзажу, прийняте ззовні. Видно було, як повільно пересувалися яскраво-червоні цятки, попарно, одна за одною. Це були розвідники, що вирушили в свою експедицію.

Капітан стежив за ними. Він був збудже­ний більше, ніж звичайно під час такого сорту експедицій, це доводили глибокі зморшки, що раз у раз збиралися над його круглими очима.

Зображення на широкому екрані весь час змінювалося. Яскраво-червоні цятки входили уже в селище. На кілька секунд перша пара чомусь затрималася, потім рушила далі.

— Вони вже дійшли до цих людей, ви ба­чите, Номер Три? Інакше б вони не затриму­валися. Ах, як шкода, що індикатор показує тільки розвідників! — пробурмотів Капітан.

Ось уже й друга пара розвідників набли­зилася до селища. Ще через кілька хвилин — третя. А потім усі розвідники з’єдналися в одну групу…

— Це порушує інструкцію, Номер Чотири! Що там трапилося з ними? — вигукнув Ка­пітан.

Ще мить — і одна з яскраво-червоних ця­ток згасла.

— Що, що таке?.. — вражено сказав Капітан.

Згасла і друга цятка. Потім третя. Офіцери мовчки перезирнулися. Це означало, що роз­відники опинилися в якомусь дуже важкому становищі, вони поранені, може, це була на­віть смерть когось з них.

Капітан повільно випростався. З хвилину він міркував, а потім рішуче сказав:

— Наказую: підняти вхідні трапи! Основ­ній групі розвідників і бійців зайняти стано­вище оборони. Механікам готуватися до зво­ротного старту корабля! Я побоююсь нападу, офіцери!

Він ще раз поглянув на екран. Решта цяток метушилася, кидалася навсібіч, немов шукала порятунку в безладній втечі. Капітан одвер­нувся від екрана, наче втративши до нього ці­кавість:

— Ми мусимо відлітати назад, — глухо сказав він. — Ми, Великі Молюски, мусимо відступати!.. Яка ганьба!..

5

“Дорогий мій друже Андрію!

Думаю, що коли до тебе надійде цей лист, ти в основному вже знатимеш, як і що трапи­лось у далекому сибірському селищі Грізному, де я ось уже другий місяць керую геолого-розвідувальною партією. Телеграми кореспондентів газет, мабуть, розповіли тобі про неймовір­ну, дивну і навіть страшну подію, яка, сло­во честі, не вкладалася б у рамки правдоподіб­ності, коли б… коли б я сам не брав у ній най­активнішої участі. Власне кажучи, я й пишу тобі тому, що мені хочеться привести до ладу свої думки… Ну, а коли після цього листа ти захочеш приїхати й написати добрячого нариса про цю справу, — я до твоїх послуг. При­їжджай: мені здається, що цей лист не вичер­пає теми, особливо для такого досвідченого журналіста, як ти.

Так от, у моїй партії працюють переважно студенти. Три дні тому, коли у нас був вихід­ний, двоє симпатичних хлопців, Стьопа Лозніков і Петро Селін, запропонували мені ви­рушити на рибалку. Я погодився. І ми виру­шили — кілометра за два, на лісову галявину, де річка утворювала велику заводь. Ну, скажу я тобі, і клювала ж там рибка!

Більше як півдня ми провели на річці. І вже надвечір, коли я збирався поїхати (хлопці ли­шалися там на ніч), ми побачили на небі вели­кий метеорит. Він пролетів з західного боку і впав, мабуть, не так далеко від нашої галяви­ни. Видовище було дуже красиве, і супрово­джувалося воно також дужим гуркотом, схо­жим на громові перекоти. Забавно, що мій Стьопа тут-таки припустив (правда, жартівливо!), що це не метеорит, а космічний кора­бель з якоїсь іншої планети. Дивний збіг об­ставин!

Ми ще раз викупалися разом з моєю вів­чаркою Джоєм (ти, мабуть, ще пам’ятаєш його?), і я залишив хлопців на березі, взявши категоричну обіцянку, що вони повернуться вранці, до початку роботи. Я поїхав на своєму велосипеді майже вночі, а Джой залишився з хлопцями.

Рано-вранці я вийшов з хати, виглядаючи Стьопу й Петра. Праці в нашій партії було до­схочу, і кожній парі рук було що робити. Але хлопці чомусь за­тримувалися, і я, чесно кажу­чи, навіть почав сер­ди­тися. У сусідньому дворі бригада рибалок го­ту­ва­ла сітки й снасті — збиралися на річку.

І раптом я помітив, як з-за дерев лісу ви­йшло двоє хлопців. Сумніву не було, це повер­талися Стьо­па і Петро. Але чому вони голі, тільки в трусах?.. І де їх­ні вудочки й інші ре­чі?.. Я гукнув:

— У чому річ, хлопці? Збожеволіли ви, чи що? Адже вас засміють колгоспники!

Дивно, але вони не відповідали. Я дивився на них — і мені здалося, що я марю.

До мене наближалися двоє Стьоп Лознікових — обидва невисокі на зріст, обидва під­стрижені бобри­ком і зодягнені тільки в купальні труси. І обидва Стьопи, що йшли разом, дивилися на мене якимсь дивним поглядом, немов вивчали мене, — ну, наче б вони бачи­ли мене вперше! Це було так дико і безглуздо, що мені хотілося вщипнути себе, як це буває вві сні, чи що. Ти тільки уяви собі, Андрію: ясний безхмарний літній ранок, все цілком реальне, десь гавкає собака, долинають голо­си колгоспників — і два Стьопи, що не відріз­няються один від одного буквально нічим!

Я онімів від здивування. А обидва Стьопи рівно й упевнено йшли дорогою — і, здава­лось, не збиралися спинятися біля мене.

Здається, я крикнув:

— Заждіть! Зачекайте!

А вони йшли собі, не звертаючи на мене ніякісінької уваги. На мить я помітив, як во­ни дивляться на мене, — і зрозумів, що тут щось не гаразд. Розумієш, вони обидва диви­лися на мене зовсім не так, як дивляться вза­галі люди, ну, не по-людськи! їхні блискучі очі не моргали, вони втупилися в мене гострим по­глядом, який в той же час аж нічого не вислов­лював. І май на увазі, вони нічого не говори­ли. Ані звуку!

Куди вони йшли? Я не мав і гадки про це. Але коли обидва Стьопи вже пройшли повз ме­не, неначе повз сторонню людину, я кинувся і схопив одного з них за руку. І відсахнувся: його рука була холодна, як у мерця! А сама ця істота, ну, одна з них, до якої я доторкнув­ся, повернулася і сказала щось безживним гавкаючим голосом, — якісь незрозумілі слова.

І ось тут я почав щось розуміти. Не все, о, далеко не все, але дещо.

Я кинувся до колгоспників, що якраз ви­їжджали з двору на рибалку:

— Допоможіть, друзі! Треба схопити цих двох! Це не наші, чужі! Зовсім чужі!

Я щось ще говорив колгоспникам, здаєть­ся, пояснював їм, що ці двоє — не з моєї пар­тії, а чужі, сторонні, що вони викрали Стьопу і Петра, а самі ось ідуть під виглядом Стьо­пи… взагалі, все, що я казав, було безглузде, було нісенітницею, — як І все, що відбувало­ся. Проте колгоспники, здається, збагнули, про що я прошу їх. Мабуть, вони одразу помітили також і разючу подібність цих двох істот, і їх­ню дивну поведінку.

Кілька колгоспників спробували затримати їх вигуками. Але дивні істоти, озирнувшися, пришвидшили кроки, майже побігли. Очевид­но, вони хотіли уникнути безпосередньої зуст­річі з людьми. Двоє колгоспників хутко схопи­ли рибальську сіть і спритно накинули її на прихідців.

Сітка щільно обплутала собою обох, але важке металеве грузило, що висіло на ній, вдарило об скроню одного з них. З приглуше­ним вигуком він упав. І тут-таки відбулися ще дивніші події.

Щойно перед нами були два двійники Стьо­пи Лознікова. Тепер лишався тільки один. Другий, якого вдарило грузило, зразу ж таки змінився, змінився до невпізнання! В ньому не лишилося нічого людського!

Зникли руки й ноги, зникла голова, така по­дібна досі до Стьопиної. Він перетворився на напівпрозорий мішок з холодцюватою масою, вкритий зморшкуватою шкіркою. Цей мішок ще кілька разів здригнувся — і застигнув. На тому місці, де в нього була голова, лишилася тільки пара холодних круглих очей, нерухомих очей — як у восьминога. Ці очі дивилися на нас люто, з неприхованою зненавистю… Але це тривало всього мить. Незабаром очі згасли й вкрилися сірою димкою. Дивовижна істота померла… Другий прихідець усе ще вовтузився під сіткою. Втім, я вже не дивився на нього. Мою увагу притягла поява з лісу ще двох людей… ні, не людей, я переконався в цьому відразу! З лісу, наче йдучи слідом за попередніми, ру­халося ще двоє Стьоп Лознікових, таких са­мих, як і перші, зодягнених тільки в купальні труси… А слідом за ними йшло ще двоє, витри­муючи інтервали біля десятка метрів. Я вже не дивувався, хоч це видовище здатне було вразити будь-кого. Не здивувався я й тоді, ко­ли з лісу, в напрямі селища, почали виходити нові й нові пари прихідців, так само абсолют­но схожі на Стьопу Лознікова…

6

…Мій лист занадто розтягся. Ну, гаразд, спробую все ж таки коротко закінчити своє оповідання, не відволікати уваги описом своїх переживань.

Ми з колгоспниками з риболовецької брига­ди легко знешкодили й інших прихідців за допомогою сітей. Дивна річ, але ці істоти, хоч і досить розумні по-своєму, просто не розуміли такої нескладної речі, як рибальська сіть! Вони верещали, вовтузилися, але виплутатися з неї не могли. А потім, коли з ними все було . покінчено і з лісу вже не з’являлися інші прихідці, я наполіг на тому, щоб колгоспники всією бригадою вирушили туди, де впав учорашній метеорит. У мене не було ніякого сумніву, ідо Стьопа мав рацію, що ми бачили не метео­рит, а загадковий міжпланетний корабель з таємничими прихідцями з якогось іншого світу.

Я не знав, як саме пощастить мені домови­тися з ними, істотами, що, ясна річ, не знали нашої мови; безумовно, вони були дуже під­ступні, — про це свідчив і їхній напад на Стьо­пу і Петра, і те, що вони відрядили цілу групу під виглядом Стьопи до нашого селища. Зви­чайно, мені була невідома їхня мета, але я га­даю, що вона була досить ворожою. І якби вони не помилилися, вирішивши, що для них вистачить однієї людини для переконливого зображення чи не цілого натовпу, — то ще не­відомо, як закінчилася б справа.

Отже, ми вирушили до місця приземлення міжпланетного корабля. Втім, на нас чекало розчарування. Ми побачили розчавлені, зім’я­ті під його вагою дерева, побачили обпалену вогнем ділянку лісу, але корабля вже не було. Я думаю, що він встиг полетіти назад. Ма­буть, його команда якимсь чином довідалася про невдачу своєї першої експедиції й поспішила полетіти, кинувши напризволяще схоплених.

Найсмутнішим для мене було те, що ми не могли відшукати ніяких слідів Стьопи Лознікова і Петра Селіна, не кажучи вже про Джоя. І я вирішив був уже, що міжпланетний ко­рабель захопив їх з собою. Але уяви собі моє здивування й радість, коли в кущах, досить далеко від місця, звідки стартував корабель, пролунав слабкий голос:

— Іване Захаровичу!.. Іване Захаровичу!.. Допоможіть нам!..

Обидва вони, і Стьопа, і Петро, — лежали в тих кущах. Стьопа міг говорити, Петро був нерухомий і тільки потім почав приходити до пам’яті. Що трапилося з ними, — вони не зна­ли. Пам’ятали вони тільки те, що їх схопили вві сні; Петро пробував опиратися, але з цьо­го нічого не вийшло. Можливо, їх оглушили чи вжили якийсь снотворний засіб. Але вони були непритомні аж до нашого приходу.

А коли ми розпитували їх, — пролунало ра­дісне гавкання і скавучання. З кущів виповз, тягнучи задні лапи, мій Джой.

…Ось і все, що я хотів тобі розповісти, до­рогий мій Андрію. Якщо тобі хотілося б дові­датися ще про якісь подробиці цієї дивної події, — приїжджай до нас, ми будемо дуже раді. І, звичайно, ти зможеш здорово написа­ти про все це, не так, як я.

Шкода тільки, що ці огидні істоти навряд чи доживуть до твого приїзду. Вони гинуть од­не за одним — можливо, через відсутність придатної для них їжі, а може і тому, що ро­зуміють провал своєї експедиції, мета якої для мене так і лишається неясною. До речі, вони вже не намагаються зберігати зовнішність лю­дини; поступово вони перетворюються на на­півпрозорі мішки із зморшкуватою шкірою — наче велетенські медузи чи слимаки. І тільки великі круглі нерухомі очі лишаються у них у верхній частині тіла, — і в них видно все та­ку ж невгамовну лють і зненависть до нас.

Так, вони гинуть одна по одній, ці злісні істоти з якогось іншого світу. Проте ми за цим не шкодуємо…”