ВОЛОДИМИР ВЛАДКО

Володимир Владко

КАМІНЬ З ПЛАНЕТИ ТАУ

Цей непоказний круглий камінь завбільш­ки з кулак дорослої людини і досі лежить у сейфі мого друга Андрія Дашевського з кібернетичного інституту Академії наук. Він нага­дував роз’їдений якимись візерунками булиж­ник, тільки занадто вже круглий. І незрівнянно важчий від будь-якого булижника — наче залізний чи свинцевий.

Андрій взагалі й не збирався показувати мені цього каменя. Я зайшов до нього, щоб поговорити про нову електронну обчислюваль­ну машину, з якою він працював уже досить давно.

Ми поговорили з Андрієм про цю машину. Вій охоче розповів мені про її надзвичайні властивості, спробував пояснити її роботу по­пулярною лекцією про “вузли” і “елементи”. Втім, я швидко заплутався в тих поясненнях і тільки безпорадно кліпав очима. Андрій помітив, посміхнувся і безнадійно махнув рукою. Ми закурили.

— Слуха, Андрію, — сказав я, — а чи міг би ти з твоєю машиною зробити щось таке, що, як кажуть, не мало б прецеденту? Ну, на­приклад, розплутати якусь загадку. Не мате­матичну, а зовсім іншу, приступну нормальній людині?

Андрій задумливо поглянув на мене:

— Власне, кожну загадку можна розгля­дати з математичного боку. А як саме — це залежить від багатьох причин…

Зацікавлений, я дивився, як Андрій підвів­ся, підійшов до сейфа, відкрив його важким ключем і вийняв звідти якусь річ. Потім він наблизився до мене і поклав цю річ на стіл:

— Поглянь, що це таке.

Це був той камінь, що про нього я вже го­ворив. Я роздивився його, поважив у руці (ого, нівроку собі!), звернув увагу на те, що поверх­ня каменя наче подовбана якимсь гострим знаряддям.

— Надто воно важке… наче з золота чи свинцю… — сказав я.

Андрій посміхнувся.

— Так, між іншим, думали й ті, що зна­йшли цю штуку. Бач, навіть поколупали її… Де знайшли? На Закарпатті будують невелику гідростанцію. На річці Джулянці. І для бето­нування греблі вживають валуни, що їх ця гірська річка викидає на береги. Серед валунів був і цей. Робітники здивувалися: надто він важкий. Хтось спробував навіть розколупува­ти його: чи не золотий він, бува? Ну, ясно, ніякого золота у валуні не було. Саме залізо. Але чому валун з гірських схилів був залізний: адже ніколи там не було ніяких руд. Хтось ви­словив здогад: а може, це метеорит?.. Ну, ко­ротше кажучи, через це й надіслали його сюди, до Академії наук. Виявилося, що це й справді наче метеорит. Але, вивчаючи цю цікаву зна­хідку, мій приятель, астроном Глушко, помітив дуже своєрідну і загадкову річ. Уяви собі, ме­теорит виявився вкритим тонесенькими рядка­ми незрозумілих значків!

Я негайно схопився за камінь, але Андрій стримав мене:

— Ні, й не пробуй шукати, — сказав він. — Неозброєним оком ти нічого не поба­чиш. Так от, раптом — значки на метеориті! Коротше кажучи, цей камінь потрапив до ме­не. І я вирішив розв’язати цю загадку за допо­могою моєї удосконаленої машини… До речі, скажи мені: чому, на твою думку, ніхто з ро­зумних жителів інших планет не цікавиться нашою Землею?

Запитання це було таке несподіване, що я трохи розгубився.

— Ну, може, і цікавляться… адже були різні гіпотези про те, що на Землю свого часу, дуже давно, прилітали якісь космічні гості, чи що…

— А, що там, — нетерпляче махнув рукою Андрій. — Все це мені відомо! Гіпотез таких безліч, тільки вони дуже наївні. Фактів, розу­мієш, фактів немає! Подивися тільки: людство розпочало нову космічну еру. А нашим жит­тям на Землі — ніхто не цікавиться! Чому ніхто не надсилає до нас міжпланетних експе­дицій, не запускає в наш бік хоч би якоїсь скромної міжпланетної автоматичної станції? Чому ніяка з позаземельних цивілізацій не спробує навіть порозумітися з нами за допо­могою радіо?

— Ну, вже й цивілізація!

— А як же ти вважаєш? — обурився Ан­дрій. — Таких цивілізацій має бути дуже ба­гато. І лишити на Землі сліди позаземельні гості мусили б ясно і виразно, — в усякому разі, не так, як про це кажуть туманні гіпоте­зи… Та хіба ж це по суті гіпотези? Мовляв, космічні прихідці за біблійських часів влашту­вали атомний гриб над Содомом і Гоморрою… Або гігантські кам’яні плити Баалбеку, які немовби були фундаментом космодрому кос­мічних гостей… Чи наскельні малюнки в Са­харі, серед яких нібито можна знайти зобра­женню космічних гостей у скафандрах… Але ж в усьому цьому немає ані трохи фактів, ані трохи справжніх доказів, які переконливо до­вели б, що на Землю колись прибула експеди­ція розумних істот з інших планет… Все це так, балаканина для легковірних людей!

— А може, на інших планетах просто не було таких розумних істот, які могли б відря­дити експедицію на Землю?

— Та що ти кажеш, справді! Відомо, що тільки в нашій Галактиці є понад десять тисяч планет, де може існувати життя. Ні, причина тут зовсім інша! Розумні істоти з інших пла­нет, напевно, дійшли висновку, що на Землі немає органічного життя, отже, не варт і ціка­витися цією відносно невеличкою і далекою планетою. Тобі здається це дивним, бо ж подіб­не твердження суперечить твоїй власній уяві про життя на Землі. Але коли б ти опинився десь у міжпланетному просторі і розглядав нашу планету так, як ми розглядаємо, скажі­мо, Марс чи Юпітер, то міркував би зовсім інакше.

Мені лишилося тільки безпорадно розвести руками. А Андрій вів далі:

— Хочеш, щоб я довів тобі це? Будь лас­ка! Ти цікавився: чи здатна моя машина роз­в’язувати несподівані загадки? Так, здатна! Я довів це тим, що розшифрував за допомогою моєї машини оті загадкові значки на Джулянському метеориті. Правда, ця робота ще не завершена — метеорит поколупали, і не все по­щастило прочитати. Але дещо я можу тобі сказати. Слухай! Цього метеорита відправлено як листа з невідомої мені планети, що нази­вається Тау. Як саме запустили в міжпланет­ний простір цього листа? Чи просто він заблу­кав, зійшов з орбіти і його втягнула сила тя­жіння Землі? А може, зазнав аварії корабель з планети Тау, що ніс цього листа? Хіба я мо­жу це знати?.. Проте я розшифрував, що тими мікроскопічними значками записано повідом­лення з планети Тау до жителів якоїсь іншої планети…

— Слухай, ти не жартуєш?

Андрій тільки махнув рукою і вів далі:

— З розшифровуваного повідомлення ясно, що жителі планети Тау розвинені не гірше, ніж ми, земляни. Ось що вони пишуть у своєму листі до жителів якоїсь іншої пла­нети:

“Ваші наукові заклади сповіщали нас про наслідки вивчення планети, третьої від світи­ла сусідньої системи. Ми погоджуємося з ва­ми, що на цій планеті не може бути органічно­го життя. Правда, в її атмосфері є понад 20 процентів кисню. Але ж температура у горіш­ніх шарах її стратосфери і йоносфери вагаєть­ся між 50 і 220 градусами тепла! За таких умов океан, що, як відомо, займає на цій пла­неті близько чотири п’ятих її поверхні, не мо­же складатися ні з води, ні з бензину, ні з хлороформу, ні з спирту, ні з фенолу чи ефіру: всі ці речовини негайно википіли б при такій температурі. Не може бути також, щоб цей океан складався з рідкого натрію, чи ртуті, чи рідкого фосфору, бо при такій кількості кис­ню він весь окислився б. Найвірогідніше, що цей океан складається з гліцерину: тільки він в умовах тієї планети, з її тиском, що дорів­нює одній атмосфері, закипає лише при тем­пературі 290 градусів. Цілком зрозуміло, що на цій планеті не може бути органічного життя…”

Я слухав Андрія, недовірливо посміхаю­чись:

— Слухай, це ж нісенітниця! Хіба ж мож­на, щоб це писали про нашу Землю?

— Я ж тобі казав, що на тебе впливає звич­не уявлення про життя на нашій Землі. А тим часом тут все правильно — принаймні щодо формальних логічних висновків. Адже згідно найновіших даних саме таку високу темпера­туру мають горішні шари стратосфери і йоносфери нашої планети. Інша річ, що на самій Землі температура не така, а значно нижча. Проте спробуй визнач це й перевір на якійсь віддаленій планеті! Отже, кажу я тобі, жителі планети Тау роблять по-своєму цілком вірні припущення. Та слухай, про що йдеться далі:

“Наші вчені провели додаткові досліджен­ня цієї планети. Вони встановили, що протягом останніх майже двадцяти років на її поверхні постійно спостерігаються десятки й сотні дуже яскравих раптових спалахів. Ми уявляємо, що це може статися тільки внаслідок радіоактив­них вибухів, чого, певна річ, не робили б ніякі розумні істоти. Очевидно, на цій планеті іс­нують велетенські поклади радіоактивних еле­ментів, які досить часто мимовільно розщеп­люються. Ясно, що органічне життя за таких умов цілком неможливе…”

— Ну, тут я нічого не можу заперечити, — погодився я. — Якщо з планети Тау можна бу­ло зареєструвати вибухи атомних і водневих бомб в Америці, на Тихому океані, та ще і в Сахарі, то, мабуть, висновки вірні…

— Ото ж бо, — кивнув головою Андрій. — Хіба хтось із жителів інших планет повірить, що людство живе на Землі за таких божевіль­них умов?

Та слухай далі. “Зовсім нещодавно наші вчені вирішили за допомогою найчутливіших радіотелескопів виміряти температуру третьої планети, користуючись напруженням на ній ультракоротких радіохвиль. З’ясувалося, що ця планета перебуває в стані цілковитого роз­паду, бо виміряна в такий спосіб температу­ра її поверхні досягає одного мільярда граду­сів! Про яке ж органічне життя на ній може йти мова? Очевидно, просто не варт витрачати кошти й зусилля на експедиції до неї…”

— Ну, а це ж звідки взято? — остаточно здивувався я. — Хіба ж у нас є щось подібне до такої велетенської температури?..

— На жаль, і це цілком зрозуміло, — від­повів Андрій. — Вони, жителі планети Тау, вимірювали температуру на підставі напру­ження ультракоротких хвиль на поверхні Зем­лі. Так? Але ж останніми роками по всій на­шій планеті збудовано близько тисячі телеві­зійних ультракороткохвильових станцій. їхня загальна потужність дає підстави саме для такої неприємної для нас оцінки…

Ми знову закурили. На столі лежав дивний метеорит, на якому були записані спостере­ження вчених планети Тау. З погляду найнові­ших методів вивчення інших світів, ці спосте­реження були цілком правильні, і висновки з них не можна було заперечувати: органічне життя на нашій Землі, безумовно, не могло існувати!

Я поглянув на Андрія, а він на мене. І ми обоє весело посміхнулися. Все ж таки дуже добре було жити на світі, хоч каміння з пла­нети Тау і доводило, що наше життя немож­ливе!