Микола Вінграновський

 ПЕРВІНКА

 Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев — купи цегли, та глини, та уламків.  

 Миколка біг далі.  

 На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився;  

 в який його бік тепер?  

 Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців.  

 Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з червоними зірками на сірих шапках, у куфайках, підперезаних брезентовими поясами.  

 Німецькі руки тягнулися від утоми аж до землі, а замість облич були самі лише очі — від страху.  

 Але Миколку цікавили не німці. Його цікавили наші. Сухим нервовим поглядом він придивлявся до кожного бій- ця в сірій шапці під червоною зіркою, сподіваючись зустріти кого треба.  

 Микола забіг колоні у хвіст, обігнув її і знову побіг під гору, але бажаного обличчя не було.  

 Колона завернула з райцентру в степ, звідки прибіг Миколка, а сам він тим часом, зітерши шапкою піт, побіг на хатки і землянки.  

 Біля однієї з таких хаток-ліплянок Миколка зупинився. Двоє дітей сиділо під стіною: дівчинка теребила в решеті кукурудзу, а хлопчик, більшенький, дер ту кукурудзу на дертці.  

 — Здрастуйте! — сказав їм Миколка.  

 Діти полохливо підняли на Миколку очі, помовчали, а потім дівчинка підхопила решето і щезла в ліплянці. Її братик-млинар, крекчучи, поніс за нею і дертку.  

 На порозі з'явилася жінка. Руки її по лікті були в глині.  

 — Тьотю, а де тут у вас базар?   

 — Хто?  

 — Базарі  

 — Я тобі дам базарі Ану, марш звідси! Тільки й див- ляться, аби щось украсти! Ото на базар і йдіть, там вас таких тільки й ждуть.  

 Миколка кинувся тікати.  

 Перебіг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди і став.   Став —   ні живий ні мертвий. Оглянувся туди-сюди:   голо   і порожньо навкруги, лише німецький танк обгорілий.  

 Миколка вискочив на гусеницю, потім на башту, заглянув у відкритий люк і поліз у танк.  

 Тут він сів і почав діставати з пазухи пачки перев'язаних грошей. Порахувавши пачку до пачки,— татова зарплата з фронту, — Мнколка весело зітхнув: двісті тисяч, як є, — заховав гроші і вигулькнув із танка.  

 Вулицею проїжджав віз, запряжений парою ще добрих коней. На возі, накритому брезентом, сиділи в брезентових плащах двоє дядьків.  

 Миколка пропустив дядьків, щоб проїхали далі, потім зіскочив із танка і назирці потьопав за ними.  

 Їхали-бігли недовго: почувся людський гамір, і перед Миколкою відкрився базар.  

 Миколка обвів його очима і сказав:  

 — Ого, який великий! — Доторкнувся до пазухи з грішми і полетів униз, на базар,— шапка з голови мало не впала.  

 А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька біленькими пнсочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:  

 «Вас ожидає казьонний   дом.   Але все закінчиться благополучно». Що за «казьонний   дом»,   Миколка не знає, але добре, що «благополучно».  

 «Тепер поворожу на корову»,— думає Миколка і дає дядькові ще двадцять. Миколку обступають закутані хустинами по самі очі тітки і разом з ним уголос по складах читають:   «Нет в   жізні сщастя».  

 — Нема, значить, тобі щастя, синочку, та й де воно візьметься   при   лихій годині,— каже якась тітка над вухом, а сама вже шелестить рублями до безногого дядька.  

 — Ну, раз нема, то нема,— каже Миколка і йде до перукарні, туди, де милять милом, точать бритви об паски і щетини під бритвами аж цвірінчать, так щетинам голитись не хочеться. І пахне духами, так пахне духами, що і не вилазив би із цієї теплої перукарні, а навіть жив би у ній і з ранку до вечора нюхав би цей золотий запах духів, якби не корова.  

 — А тобі чого, малий?  

 — Дядьку, капніть мені духами за шию, а я вам цілу десятку дам.  

 — Е, ні, десяткою тут не обійдешся.  

 — Ну, тоді за двадцятку!  

 — Спершу покажи, бо таких шелихвостів, як ти, вештається тут до чорта.  

 Миколка відвертається до стіни, дістає з пазухи червону тридцятку і каже:  

 — Гляньте, що не брешу.  

 — Тоді йди сюди, я тобі подушу на всі тридцять. От тут-то вже Миколка й злякався: викинув гроші на свинки, викине на духи, а корова?  

 — Ні, за двадцятку, і край, а десятку давайте здачі.  

 — Ти дивися якийі Скільки ж це тобі?  

 — На цю осінь до школи...  

 — Тоді нагинай голову, і буде тобі за двадцятку. Перукар бере зеленого флакона і під регіт дядьків, що під стінами стоять в орденах та медалях, капає холодними духами Миколці на шию.  

 — Може, ще й під носом?  

 — Але за двадцятку,— швидко відказує Миколка і вже чує під носом райський запах. Він тягне його у себе, так що пахне аж у горлі і в серці пахне!  

 Тепер мерщій купувати корову та бігом додому, щоб мати понюхала, а з нею братик і сестричка, щоб знали і вони, які-то духи бувають на світі у перукарні на базарі.  

 Миколка прожогом вискакує з перукарні і стає: базар великий, людей багато, і де тих корів продають — невідомо. А тут ще духи розпахтілися, і вітер повіяв — пропали духи!  

 Миколка витягає з кишені вузлик, розв'язує, окрайчик хліба і цибулину кладе до кишені назад, а хустинкою міцно перев'язує шию.  

 Тепер уже, нарешті! Можна було б і запитати, де прода- ють корів, але як ти його будеш питати, коли ти малий і коли в тебе за пазухою двісті тисяч грошей — ще довідаються та заберуть!  

 Старців — на кожному кроці: і сліпих, і так покалічених, усяких ворожбитів і циган, а таких, що нічого не продають і не купують,— роями ходять по базару, все може бути!  

 Миколка вщулює голову в плечі і, як горобець, впурхує поміж куфайок і шинелей, бушлатів, курток, зелених і рудих френчів, піджаків і, видихаючи з-під носа майже уже невловимий пахощ духів, сопе в базарній хвилі в сподіванні, що винесе вона його туди, куди йому треба, його жовті чуні і мамина куфайка обляпались грязюкою по самі вуха.  

 Нарешті натовп порідшав, і запах духів почав змішуватись із запахом прілої соломи. Миколка побачив корів.  

 Їх було небагато. Вони стояли в дальньому куті базару, де починались будівлі, і жували своє останнє винесене на базар сіно.  

 — Та ось де вони! — прошепотів Миколка і зупинився:  

 бодай винюхати останні рештки духів, аби не пропадали. Хустинку ж на шиї він затягнув ще тугіше і вже хотів було йти до корів, як раптом остовпів: біля крайньої корови, що стояла прив'язана до воза, двоє дядьків їли ковбасу.  

 Спочатку Миколка не повірив, але коли побачив, як один із них, той, що був у брезентовому плащі, запихає свого червоного носа у торбину і витягає з торбини ще одне кільце ковбаси,— у Миколки потекла під щоками слина, хоча він ніколи ковбаси і не їв, він тільки чув ковбасячий запах, коли їхнім селом проходили німці, чи італійці, чи хто там проходив іще: хіба їх усіх перелічиш ?  

 Не стало ні духів, ні корів, ні базару від запаху того кілечка!  

 Боком-боком Миколка почав обходити дядьків, щоб вийти їм у спину і стати проти вітру і так дивитися.  

 Дядьки ж тим часом не поспішали. Не чути було, про що вони говорили, але говорили вони довго, і той ковбасячий дядько у брезентовому плащі висмикував із-за халяви батога, цвьохкав ним у повітрі перед носом корови і знову їв ковбасу.  

 «От як виросту,— думав собі Миколка,— буду їсти ковбасу день і ніч, доки не наїмся і аж доки ці чуні не зношу, а як і зношу, то все одно, мабуть, не наїмся... Але нічого, нічого, не сьогодні-завтра прийде мій батько з війни, то все ще може бути, може, він прийде не з торбиною, а з повним мішком ковбаси, і медалей у нього буде на грудях дзеленчати більше, ніж у вас двох, узятих разом із вашою ковбасою!»  

 І Миколка вихопив із кишені окрайчик хліба з цибулиною, і не зводячи засльозених очей з дядьків, з'їв свій харч як на вогні.  

 В цю мить увесь базар підняв голови в небо.  

 Навіть дядьки перестали жуватл і позадирали в небо напхаті ковбасою роти: низько над базаром шугонула трійка «яструбків». А за   нею   ще   одна,   потім — ще! Вони летіли дуже швидко: видно, когось мали виручати, бо фронт був десь недалеко, за Синюхою.  

 Миколка навіть помітив у кабіні льотчика — хлопця у шоломі, Миколці начебто здалося, що льотчик махнув йому крилом: мовляв, кому воювати, а кому... а кому корову купувати!  

 Миколка похолов: ось уже скільки часу він заглядає цим брезентовим дядькам у їхні ковбасячі роти, будь вони неладні, а корова?! А ще дванадцять кілометрів вести її степом додому. А мати ж хвора, не може злізти з печі і думає, де ж це він там на базарі і як.   

 Тим часом йшлося на післяобіддя, базар знелюднів, і ко- рів лишилося іще менше, ніж було.  

 Миколка полічив — чотири корови.  

 Він підійшов поближче до однієї з них і, начебто нічого й нема, почав наслухати, скільки за неї правлять і скільки дають...  

 Трохи перегодя до корови підійшли якийсь чоловік із жінкою. Чоловік одразу почав обмацувати та м'яти коров'яче вим'я, боки, шию.  

 — І скільки ж дає ваша біленька? — запитав чоловік у власника корови.  

 — Так як на добру пашу, то до двох відер.   

 — А скільки ж ви за неї? — поспитала жінка.  

 — Та так, за чотириста — то можна було б і віддати...  

 Чотириста тисяч! —    Миколка відчув, як його двісті тисяч за пазухою почали холодно ворушитись, як живі...  

 Лишилося три корови, І Миколка почалапав своїми жовтими чунями до них.  

 Але ті дві корови були продані, а третя стояла за возами така, що до неї ніхто і не підходив. Те, що вона була вся геть-чисто чорненька,— півбіди. Миколці навіть сподобалося, що вона вся чорненька і ріжки віночком. Але вона хиталася од вітру і світила ребрами, і вим'я під нею було як маленьке яблучко,— ну просто тобі і не корова, і не коза. Продавала, корову така сама й тіточка: на ній не було навіть куфайки, а лише сірий піджачок з рукавами по лікті та на ногах — одна чуня, а друга калоша, прив'язана до ноги кабелем. Ніс її посинів від березневого вітру, латана-перелатана хустина стовбурчилась на голові, як шпаківня. Під пахвою тіточка тримала віхоть торішньої трави, на лигач і хворостину.  

 Так   вони і трусилися удвох з корівкою на спорожнілому базарі, на сірій землі під сірим небом.  

 Миколка обійшов корівку раз і вдруге і, оглянувшись, чи нема поблизу людей, швидко прошепотів:  

 — Тьотю, а скільки ви за неї просите, і так, щоб оддати? У тіточки текли з очей сльози, чи то від вітру, чи хто зна від чого. Не дивлячись на Миколку, дерким від застуди голосом вона проговорила:  

 — Віддаю за сто п'ятдесят...  

 — А вона хоч доїться?  

 — Доїться, три стакани дає на день, але   при   добрій паші...— Аж тепер тіточка повернула голову в Миколчин бік — хто ж це її все-таки питає?  

 Миколка стояв від тіточки по той бік корівки, так що вона Миколки не помітила і здивовано оглянулася навколо.  

 — Тьотю,— Миколка виступив із-за корівки,— мені ще далеко йти, то чи беріть свої гроші, бо не рано ж.  

 І не встигла тіточка надивуватись, як Миколка присів і до коліна червоними тридцятками відлічив усі сто п'ятдесят тисяч — кожні п'ятдесят тисяч мати .перев'язала йому мотузочком, так що три рази по п'ятдесят — і корова твоя! Ще й п'ятдесят у запасі!  

 — Нате!  

 — А звідки ж ти будеш, що тебе самого оце послали?  

 — Та я тут недалеко, із Кумарів, може, чули, дванадцять кілометрів, а мати хвора на печі та двоє малих, а батька чекаємо з дня на день із війни. Беріть! Беріть і перелічіть самі !  

 Доки тіточка скоцюрбленими пальцями і сухими губами перелічувала гроші, Миколка ще раз оглянув корівку.  

 Тепер вона була його, їхня, домашня, і з цієї хвилини корівка сподобалася йому на все життя: вона йому сподобалася так, що навіть де не візьмись   духи —   і ті знов запахли під носом!  

 Миколка глянув у темно-голубі корівчині очі і спитав:  

 — А як тебе звати?  

 Корівка кліпнула, і в її очах на мить промайнуло щось таке, як ото, бувало, у матері над батьковим листом, що він живий і здоровий.  

 — Ну, синочку, бери її та веди, та гляди ж її там удома, бо вона була у мене смирненька, не билась, не перебирала. — і тіточка віддала Миколці налигач, хворостину та віхоть сірої торішньої трави.  

 —Буду йти, бо мені з нею і смеркне...—1, як тільки Миколка взяв налигач, корівка слухняно потьопала за ним по сірій базарній землі у Миколчине село, додому.  

 Вони відійшли далеченько і вже здалеченька оглянулись:  

 тіточка стояла на тому ж самому місці і посинілою рукою витирала на очах сльози.  

 — Тьотю! — гукнув Миколка.— А як же звати її?  

 — Первінкою звати її, синочку! Первінкою...  

 Містечком пройшли спокійно. Даремно Миколка понаби- рав повні кишені каміння від собак. Майже всіх собак у містечку перестріляли німці, інші десь порозбігалися з переляку по лісосмугах та яругах, і коли вийшли з Первінкою за містечко на шлях, Миколка повикидав каміння у болото, щоб легше було йти.  

 Зо два кілометри від містечка дорога була вимощена І йти було ще так-сяк. Але, як тільки бруківка закінчилась, почалося непроходиме царство болота. Тікаючи, німецькі танки і машини так погризли, погорбили, пом'яли, подушили землю, що йти було неможливо.  

 Миколка ступав крок, чуня лишалася у болоті, і, доки він висмикував, засмоктувало другу чуню — хоч стань та й плач.  

 А тут звечоріло просто на очах, І почало ввижатися, наче у покинутих німецьких танках і машинах хтось є.  

 Первінка тулилась до Миколки і дрібно тремтіла, коли вони поминали постріляних корів, чи коней, чи навіть верблюдів. Німці тікали на чому могли, і, коли коні чи корови не в силі були під ними йти і падали у багнюку, тоді німці їх убивали. Пахло чимось неприємно-солодким. Миколці хотілось затулити носа — руки не вільні: однією рукою він вів Первінку, а другою раз по раз витягав чуні з болота.  

 Так вони і посувалися вдвох під жерлами танків та гармат, поміж перекинутими машинами, погорілими гарбами і возами.  

 І тихо та порожньо на шляху і в степу, хоч вий.  

 Біля машин валялися потрощені мідні скрині з усіляким добром з полотном, з квітчастими рушниками, з хромовими чобітьми, але Миколка знав, що нічого цього чіпати не можна, бо воно заміноване.                 

 Пахло якимись ліками та горілою шерстю.  

 Смеркало. Смеркало й смеркло.  

 Первінка ледь тягла ноги, а Миколка ніс уже чуні в руці ї йшов у валянках по болоту. Попереду замаячив горб з кам'яним давнім хрестом. Цей горб з кам'яним хрестом мав означати Миколці половину дороги. На небо вийшли зорі, під ногами трохи підмерзло. Вийшов червоний місяць, і танки відразу ж стали більшими,   ось-ось   неначе загуркочуть і застріляють.  

 Миколка уже б і побіг додому, якби не пудові ноги набряклі,— мати ж удома не спить і думає: де ж це він? Але ось і половина дороги.  

 Навіть   при   місяці видно у кам'яному хресті дірки від куль, але що це? Під хрестом біля згорілої машини стоїть ліжко! Темне широке ліжко з золотими бильцями стоїть під хрестом   при   дорозі!  

 По Миколчиній спині сипонуло морозом: ішов уранці на базар — ліжка не було. Хто ж це    його поставив за день?  

 Миколка пильно почав придивлятися до машин, до «тигра», що чорнів за хрестом у кюветі, і до самого ліжка — ніде нікого.  

 Червоно світить місяць над горбом, і тиша така тиха, аж холодна.  

 Навшпиньках Миколка підійшов до ліжка — ліжко порожнє, ні подушки на ньому, ні ковдри, самі лише дошки, де-не-де посічені кулями та осколками, та золоті бильця блищать   при   місяці, як чортові очі.  

 «Дай, — подумав Миколка,— сяду та відпочину, бо не маю вже сил отак теліпатися, та й Первінці щось треба дати».  

 Миколка похукав у руки, прив'язав Первінку до ліжка і пішов до «тигра», бо якраз саме там росли найвищі будяки: треба ж було цьому «тигрові» увігнатися в такі добрячі будяки! Миколка нагнувся і зашарудів між лапатими будяками:  

 під будяками щось росло. Пирій чи ковила — проти місяця не видно. Хоча вони і торішні, але рвати їх важко, сильно вони у землі сидять. Від «тигра» котами чомусь смердить,—    от була б та цибулина, що її на базарі з'їв, як би вона зараз пригодилась!  

 Миколка виніс із будяків оберемок пирію, кинув його перед Первінкою на ліжко.  

 — Оце з'їси, Первінко, та й підемо далі, а я біля тебе посиджу,— сказав Миколка і сів на ліжко.  

 Первінка зашелестіла пирієм, а Миколці тим часом хтось почав мастити очі медом. Голова його хилилась на ліжко, згодом він підігнув під себе ноги і заснув. Ніч стояла біла під місяцем, як молоко у дійниці, і тихо жувала Первінка під хрестом, оточена «тиграми» та «пантерами».  

 Доївши пізню свою вечерю, Первінка й собі вляглася біля ліжка та й заплющила очі...  

 Скільки Миколка   спав —   невідомо, але проснувся він від того, що його хтось гойдає з боку на бік.  

 Спросоння Миколка вискочив на ліжко з ногами і побачив, як Первінка рветься від ліжка туди й сюди, аж на лигач тріщить, а здоровенний чорний собацюра, врівень з Первінкою, плигає між «тигром» і дорогою і намагається вхопити Первінку за ногу. Вона відхвицькується від нього, як може, очі повні страху — боже ж ти мій!  

 Миколка схопив відколений снарядом шматок хреста і з усієї сили попудив собацюру по лапах. Але той тільки підскочив і сів на дорозі, весело і задоволене дивлячись на Миколку.  

 Тоді Миколка відважив підмерзлу грудку, другу, але собацюра то пригинався, то пересідав з місця на місце і знову весело махав хвостом та задоволене повискував.  

 А навкруги білий-білісінький день, та й сонце у небі уже височенько, морозець, у Миколки зуб на зуб не потрапляє. Додому, Первінко, мерщій додому, бо що ж там мати?  

 Миколка натягнув на замерзлі валянки чуні, відв'язав Первінку, ще раз пошпурив у собаку рудим осколком від снаряда і по примерзлих грудках побіг до села.  

 Пробігли вибалок, Первінка задихалась, задихався і Миколка — хай йому грець! Станемо та відпочинемо. Раптом у небі, де не візьмись, з'явилися наші і німецькі літаки. Одні з заходу, другі зі сходу. І тих і тих було так багато, що їхнім крилам не вистачало неба.  

 Вдарилися вони над Миколчиною головою в одну мить, і годі вже було про що й думати.  

 Німецькі бомбардувальники змушені були скинути бомби в порожній степ і тікати.  

 Степ, де щойно пройшли Миколка з Первінкою, закипів від бомб, як   смола в   казані.  

 Бомби падали одна на одну, бо їм не вистачало місця. Де і як сховався Миколка з Первінкою, видно не було, видні були вогонь і дим, та чути надірваний голос повітря.  

 Все скінчилося раптово, як і почалося: щезли літаки, і лише вирви в землі здивовано-тихо задивились у небо. Миколка з Первінкою вилізли з   воронки.  

 Коли глянь — собацюра теж сідає збоку від них, як нічого н не було. Сидить, грає хвостом у реп'яхах і дивиться. Дивиться, собача душа, відгодований на зайцях та на куріпках.                     

 А бодай ти здох!  

 Миколка пошукав очима камінця якого чи грудку, але пагорб сірів далеко і чисто, ледь викльовувалась молода трава.  

 Миколка нагнувся, ущипнув маленький блідо-зелений листочок, спробував на зуб — кислий! Щавель! Він!  

 Миколка наскуб листочків, за щоками терпко взялося кислим — невже   так рано   щавель? Треба запам'ятати місце і сьогодні ж прийти з корзиною — сіль, слава богу, удома є,   вода   у криниці є, щавлю принесу — от тобі і їжа. Перша весняна їжа! Миколка понапихав щавлю у кишені, за пазуху, де тепло лежали п'ятдесят невитрачених тисяч, і сказав Первінці:  

 — Тепер ми з тобою, Первінко, на ногах.   Вода у   криниці є, сіль є, і щавель маємо! — і Миколка підніс Первінці жменю щавлю, жменю з'їв сам.— Ходім!  

 Собацюра, що влігся неподалечку від них і жовтими вологими очима радісно блищав на Миколку, коли той говорив з Первінкою, встав і собі.  

 — Ти що, приблудо,— гукнув до собаки Миколка,— ув'язався за нами? Нема тобі що робити? Вигналося здоровило таке, одним своїм видом кого хоч злякаєш.  

 Собака зрозумів, що Миколка звертається до нього, і раптом перекрутився на одному місці, присів, підскочив і погнав щодуху навколо Миколки з Первінкою — колами колами, трьох зайців вигнав, але не побіг за ними, встигне іншим разом!  

 Собака вискочив на пагорб і зупинився. Якусь мить він мовчки так і стояв, вдивляючись у дорогу до села. Щось він там побачив на дорозі, бо розтулив свою пащеку і загавкав. Голос у нього був як у танка.  

 Первінка з несподіванки аж присіла. А собака гримкотів своїм голосовим страхіттям, і кожен гавкіт його виривався із горла, як снаряд. Таким голосом можна було загавкати і до неба!  

 Собака гавкав і оглядався на Миколку.  

 Дорогою від села йшов якийсь чоловік. Він був ще далеко, але по тому, як він Ішов, припадаючи на ліву ногу, Миколка впізнав його: це був їхній сусід дід Рятушняк.  

 — Перестань гавкати,— сказав Миколка собаці.— Це дід Рятушняк. Як будеш на нього гавкати, то він тобі ще й лупки дасть. Він тобі не я. Ану перестань !   

 Собака ображено пришкулився на Миколку, але гавкати перестав, відбіг далі вбік і приліг за перекотиполем.  

 — Діду!— крикнув Миколка.— Це я! Це ми з Первінкою додому йдемо!  

 — Де ж це ти був цілий божий день і ніч?  

 — Та ви ж бачите — дорога яка? А тут ще Первінка йти не може. Гляньте, яка тепер буде Первінка у нас!  

 —Дід Рятушняк почухав Первінці за вухом, присів, подивився на вим'я, нічого Миколці не сказав, а тільки спитав:  

 — І скільки ж ти за неї дав?  

 — Сто п'ятдесят тисяч... А були й по чотириста!  

 — Ну то чого ж,— сказав дід.— Тоді вона, може, цих грошей і стоїть... Ходім додому, там мати місця собі не знайде.  

 — Батька часом нема?  

 — Батька нема, але Петро Радзієвський учора на станції був, то каже, що вже ідуть ешелони і все з такими, яких повідпускали додому,— сказав дід.  

 — Діду, а може, батько додому і не прийде?  

 — Як то не прийде?  

 — Ну, вб'ють його німці, та й усе.  

 — Не вб'ють... О, а звідки ж оцей козарлюга? — Дід побачив собаку.  

 — Та причепився по дорозі вночі. Первінку хотів було з'їсти,   так я   його каменем... Гляньте, діду, якого я щавлю нарвав!  

 Дід узяв листочок, пожував і спитав:  

 — Де?  

 —   А ось у   ярку.  

 — У якому? У цьому ярку?  

 — Тільки отам   оно   під тим боком.  

 — Заведемо корову та прийдемо. Щось рано щавель пішов, але, може, воно й на краще...  

 — Діду, а понюхайте у мене за шиєю!—Миколка хутко розв'язав на шиї хустку.  

 — Що ж там у тебе має пахнути?  

 — А ви понюхайте!  

 Дід нагнувся, встромив свої руді вуса в Миколчину шию, довго внюхувався, а потім сказав:  

 — Чимось пахне, але чорт його знає чим.  

 — Ні, ви, діду, внюхайтесь добре! Дід знову нагнув жовту, як суха макова головка, свою голову, щось довго мимрив і закашлявся:  

 — Чимось пахне, чорт його знає чим, але чимось             при- ємним.  

 — У перукарні на базарі за двадцятку!  

 — Може, й духи, але за двадцятку... Я б не дав. Миколка обв'язав хустинкою шию:  

 — А я дав!..  

 Підходили до Миколчиноі напівзгорілої хати. Хата стояла на рівному місці в обгорілому садку, з обгорілим сараєм. Лишилися подряпані котами білі вугли, та двоє вікон лиши- лось із десяти. Хата була велика, бо татів ще дід, як мати казала, на Бузі козакував і, козакуючи, сотворив цю хату своїм дітям. А дітей у татового діда бігало, як пшона.  

 Посеред двору чорніла криниця з пригорілим журавлем, І дід Рятушняк сказав:  

 — Коли б доброго сухостою знайти та журавель замінити. Але де ти його в чорта знайдеш, коли самому нічим у хаті розпалити.  

 І дід, і всі люди вже потроху допалювали у печах стріхи зі своїх хат, а в кого хати були попалені німцями,   так у   тих в землянках зимувала зима.  

 Правда, хто був здоровіший та молодший, той носив в'язками курай із степу, а хто старіший та недужий?  

 Отак і дерли свої стріхи та в піч кидали, щоб хоча душу нагріти.  

 — Діду, ведіть Первінку у сарай, а я заразі — прошепотів Миколка і навшпиньках відчинив двері сінешні, двері хатні, тихо підійшов до печі.  

 Вкрита батьковим давнім піджаком, мати лежала скраю печі і дивилася в стелю.  

 — Мамо! — крикнув Миколка.  

 Але йому лише здалося, що він крикнув. Він не крикнув, як того йому хотілося, а якось прошелестів сухим язиком, бо слова неначе піском пересипалися.  

 — Мамо, я купив корову! Дід Рятушняк у сарай повіві Первінкою звати.  

 Мати здригнулася і повільно повернула до Миколки своє хворе обличчя.  

 Від стіни випірнули голівки Миколчиних брата І сестрички І в один голос залепетали:  

 — Наш Миколка корову купиві Наш Миколка корову купив!  

 — Я її ще вчора купив, але ж ти знаєш, мамо, дорога яка, і чуні розклеїлися, а тут ще ніч...  

 — Так ти що — і ночував у степу?  

 — Ночував. Трохи був змерз, але на ранок сонце зійшло, і тут, бачу, дід Рятушняк іде. І ще, мамо, дивись, п'ятдесят тисяч лишилось, і дивись, якого я щавлю нарваві У ярку, як до нас ото на половині дороги! Ми з дідом Рятушняком тепер будемо корзинами носити його!  

 — А ти ж хоч їв що-небу дь?  

 — Їв. Щавель їв. І Первінка їла. Тепер ми будемо корзи- нами носити його. А як прийде батько, то й з батьком! З щав- лем ми вже не пропадемо!  

 — А яка ж вона з себе? — тихо спитала в Миколки мати.  

 — Чорненька. На весь базар вона одна така тільки й була. І роги віночком. Три стакани на день дає. І не б'ється.  

 Миколка витрусив на лежанку щавель, виклав грошї, став на лежанку коліньми, розв'язав на шиї хустину і сказав:  

 — Мамо, а понюхайте у мене за шиєю — чим пахне?  

 Мати пригорнула Миколку ближче до себе.  

 Миколка відчув гарячий спечений подих маминих губ.  

 — Ну, мамо, кажіть! Кажіть! Чим пахне?  

 — Де ж це ти, синочку, такими гарними духами напахтився?  

 — У перукарні на базарі за двадцятку!  

 — Миколко, дай і нам понюхати! — потягнули шиї через маму братик і сестричка і своїми холодними носиками ви- нюхували б Миколчине щастя і до вечора, якби в хату не зайшов дід Рятушняк.  

 — З молоком вас, Маріє, у вашій хаті!  

 — Так пішли здоїмо! — сплигнув Миколка з лежанки.  

 — Здоїмо то здоїмо, а чим годувати будемо? Чим же, Маріє, ми її годувати будемо?  

 — Так трава ж скоро буде, діду! — вигукнув Миколка.  

 — Доки до тієї трави — ще не один раз можна буде ноги витягнути,— сказав дід і знову звернувся до матері: — У мене, Маріє, є така думка: поки на моїй хаті лишилося ще трохи стріхи, то яехай вона цю стріху поки що їсть — ви колись віддасте.  

    — А чи ж буде вона тую стріху їсти? — запитала мати.  

 — Буде їсти ще й дякуватиме. Сокирою посічу, теплою водою скроплю—ще й дякуватиме, як на Великдень.  

 Знадвору почувся гамір.  

 Миколка виглянув у вікно: у їхніх воротях стояло душ десятеро жінок з порожніми відрами, і деякі коромислами показували на Миколчину криницю.  

 Оскільки криниці по всьому кутку були замулені, нікому було їх чистити, то жінки ходили по   воду у   Миколчин двір, до Миколчиної криниці, яку вичистив ще   при   німцях дід Рятушняк.  

 Жінки приходили до криниці і по два, а то й по три рази на день, скільки кому треба,   а эараз эбилися у   воротях і топчуться.  

 — Що там таке? — Дід Рятушняк підійшов до вікна і собі.  

 — Зараз узнаю,— Миколка вибіг на подвір'я. Біля криниці лежав отой самий степовий собацюра і, лед- ве котра з жінок наближалась з відрами до криниці, шкірив зуби й гарчав.  

 У першу мить Миколка чомусь навіть зрадів, що побачив знову його вже біля своєї хати. Але від того, що собака самовільно призначив себе господарем їхнього подвір'я, влігся біля криниці та ще й людей не пускає, Мяколка по- шукав очима грудки чи палиці.  

 — Ах ти ж, приблудо чортова, ану геть від криниці, щоб і духу твого тут не було чути!  

 Як добрим ціпом, собака гепнув хвостом по землі, знехочу встав і, так стоячи і нікуди не тікаючи, сумно дивився на Миколку.  

 Вони були майже одного зросту і так дивилися одне одному в очі.  

 Раптом собака висолопив червоного як жар язика, І не встиг Миколка опам'ятатися, як вій лизнув його в щоку.  

 Миколка розгубився. Він оглянувся на діда Рятушняка, на жінок — ти диви, він ще й лижеться! — швидко витер долонею лизок і сказав:  

 — Так от що: якщо ти ще будеш мені й лизатися, то я тебе зовсім од хати відпроваджу. А поки що йди лягай біля   сарая,   стережи Первінку і дай людям набрати   води.   Зрозумів? А поскільки я не знаю, як тебе звати, а називати тебе вже пізно, бо ти вже здоровий, то я буду так тебе і називати—Собакою. От. Пішли.  

 Похиливши голову. Собака пішов за Миколкою до   сарая,   ліг біля дверей, а Миколка взяв драбину і поніс її з дідом Рятушняком дерти для Первінки останні клапті стріхи...  

 Минали дні, і Первінка з'їла всю вулицю за якийсь там тиждень, чесно віддаючи свої три стакани молока.  

 Хату діда Рятушняка Первіика з'їла за два дні. Бо тої хати не було що їсти — лише на причілку висіла жменя житньої соломи, і то такої старої, ще старішої за діда.  

 Її навіть не хотіли вже й миші.  

 Але дід акуратно ту солому посік, полив теплою водою і сказав Первінці:  

 . — Дивись, ще й висівками трушу! —Дід висипав у тавик жменю висівок.—їж на здоров'я. А пахне як, сам би їв!  

 Первінка з задоволенням схилилася над тазиком, а дід узяв білу німецьку алюмінієву літрову кружку і заходився доїти.  

 Миколка сів напроти Первінки і слухав голос молока.  

 Таким щасливим Миколка ще не був ніколи — тонке дзюркотіння молока сповняло його душу небесною мелодією.  

 З порога   сарая   Собака — і той дивився на Миколку такими радісними очима, що не зміг втерпіти: встав і почав ганяти чогось по подвір'ю.  

 — Діду!  

 — Га?  

 — От і нема й вашої хати, і Кваснячиної нема. Доїдаємо хату Коцюбенків. А далі що?  

 — А Пухленкова?  

 — Нема. Згоріла. Згоріла і Садкова, і Чоборя. Нема вже у нашому ряду жодної.  

 — Щось придумаємо! — сказав дід, встав, понюхав моло- ко, дав понюхати Миколці.— Піду сьогодні на той куток до брата, у нього не хата, а ціла скирта!  

 — Діду, буду я цієї ночі та ночувати біля Первінки. Бо тої ночі ввесь час щось ходило та гупало коло   сарая. Я   вже наслухав-наслухав, а воно ходить та гупає, а воно ходить та гупає! А замок же у нас нікудишній!  

 —   А собака?  

 — А хто його знає, де він був. Десь, видко, ходив, по зайців, мабуть. Треба ж і йому чимось та харчуватися... Поштальйонша йде! — гостро скрикнув Миколка і вибіг до воріт.  

 Листоноша, тітка Василина, йшла через вигін до Миколчиної вулиці, її помітили відразу ж усі хати і землянки.  

 Жінки і діти попритулялися до шибок, не зводячи тривожних очей з тітки Василини: у який двір найперше заверне вона?  

 Тітка Василина завернула до Коцюбенків.  

 Довго вона щось не виходила звідти, від Коцюбенків, де п'ятеро дітей і тітка Коцюбенчиха...  

 Миколка злякано позирав на діда Рятушняка, і тихо було у всіх хатах та землянках.  

 І раптом — закричала тітка Коцюбенчиха...  

    Заплакали діти її, а вона чомусь вибігла на вулицю, на вигін, підняла руки туди, в сторону війни, і заголосила:  

 — Ой діти, ви ж мої сироти, і де ж ти, господарю мій! Тітка Василина і ще хтось повели попід руки Коцюбенкову вдову до хати, але голос її ще плакав:  

 — І до кого ж тепер та ви, сироти, та мої ви дрібнесенькі, до кого ж тепер мені з вами прихилитися? А ти ж то говорив мені, а ти ж то і не думав сам десь погибати, дітей покидати та мене з ними, із дрібними на світі лишати...  

 — Нема Коцюбенка,— сказав дід Рятушняк,— добрий чоловік був, а робив як, а співав... А тут ходиш по світу, ї порохня вже з тебе сиплеться, і нікому ти вже не треба, а живеш — не кличе бог, от тобі і все...  

 — Діду, до нас іде,— прошепотів Миколка і злякано оглянувся на двері, на вікна, де лежала мати.  

 Тітка Василина йшла повільно, дивилася, як завжди, в землю, бо щодня змушена була приносити людям більше горя, ніж радості.  

 Миколка зіщулився, наче люто змерз, і вже те дивився на тітку, а дивився десь наче позад себе.  

 Миколка чекав, Миколка вже приготувався, що ось тітка Василина підійде, мовчки постоїть, вийме із сумки похоронну і тяжко скаже: «Нема вже в тебе, синочку, батька...»  

 — Нема вам, синочку, нічого на цей раз,— раптом каже тітка Василина і йде далі.  

 Миколка як був, так і сів на камінь. Посидів довгенько, доки розвиднілося в голові і доки не почулося згори їхньої вулиці ще одне чиєсь удовине голосіння.  

 — Діду, несіть Коцюбенкам молоко, а я пішов у степ. Пошукаю мишачі купки.  

 — Ти думаєш, миші тебе ждуть? Та поїли вони за зиму все, чим запаслись.  

 — Поїли? А може, й не поїли... Піду туди, за Розкопану могилу, де торік просо було.  

 — Іди, тільки на міні не підірвись.  

 Кому-кому, а Собаці тільки цього й треба було! Швиденько напився з калюжі   води   і рвонув! Він виривався наперед Миколки далеко аж за вигін, а потім летів до нього назад і якийсь час ішов спокійно поруч,аж доки на його ніс не падав дикий запах звіра чи птиці.  

 Тоді він на мить зупинявся і дуже серйозно, по-хазяй    ському поводив носом у тому напрямку, обережно зупиняв ніс, ще раз втягував у себе той запах і включав першу собачу швидкість — не йшов, а плив, стелився над землею,  

 Не оглядаючись нікуди, неначе від звіра і до його собачого носа була протягнута пряма-прямісінька струна, нікому не видима, а видима лише йому, і він ішов по ній, як і належить іти по струні.  

 В такі моменти Миколка зупинявся, аби не зашкодити чотириногому мисливцеві своїм необережним кроком.  

 Собака ліг на землю... Не ліг, а опустився на неї, як пух, як павутинка, дарма що важив добрих два пуди...  

 Зараз буде стрибок...  

 Стрибок!!!  

 В самого Миколки всередині щось тьохнуло, так стрибонув Собака.  

 Щось фуркнуло з-під його носа, а Собака так і продовжував лежати на землі, наче він не міг з неї встати, наче увігнався він лапами в землю по самий живіт.  

 Собака якийсь час непорушно дивився вслід куріпці, аж доки не зникла вона в сірому просторі, а потім повільно І винувато повернув до Миколки свою голову з двома пір'ї. нами від куріпчиного хвоста в зубах.  

 — Ось тобі й маєш,— сказав йому Миколка,— а ще кажеш! Хто ж так плигає на куріпку? Що вона тобі — вовк? Краще шукай мишачі купи. Вони не бігають і не літають. Шукай.— і Миколка сам став обдивлятися навкруги.  

 Незабаром проминули Розкопану могилу і вийшли на торішнє просовище.  

 Біля могили росла одненька груша-дичка, і Миколка помітив на ній з десяток торішніх покоцюрблених грушеняток. Не гаючи часу, він поліз на дичку.  

 Груша була колюча, як мороз, 1 лізти на неї — не мед. Та й грушенята висіли на верхів'ї.  

 Собака стояв під грушею біля млинка і не зводив з Миколки здивованих очей.  

 Миколка позривав грушки в кишеню, одну з'їв сам,— була вона бляшана якась, але грушевий дух ще трохи жев- рів у ній,— одну кинув Собаці.  

 Той негайно зловив її в повітрі, пожував-пожував та й виплюнув. Грушок, видно, Собака не любив.  

 Порожне запущене поле сумно лежало без нічого,—ні соняшник, ні колосок не хвилювали його в усі роки війни. Посіяв тут, правда, хтось трохи проса за могилою, і те миші з'їли.  

 Миколка розгорнув мишачу купу, другу. Купи були порожні, за зиму миші   перетрубили   всі свої запаси і зараз живились, як могли, коріннями, листочками торішньої трави, стеблами.  

 В одній купі Миколка знайшов трохи магару: миші не віддавали його, кусали Миколку за пальці, а Собака ловив і душив мишей...  

 Додому прийшли надвечір. На подвір'ї, біля криниці було тихо. Миколка зайшов у сіни, поставив мішечок з магаром 1 зайшов до хати.  

 — Мамо, це я. Я магару з поля приніс! Завтра промию його водою, підсушу, потовчу в ступі—ось нам і каша!  

 —Добре, — тихо проказала мати.—Там дід Рятушняк картоплі приніс. То ти звари.  

 — Зварю, мамо. А ночувати я сьогодні буду біля Первінки. Миколка вийшов у двір і сказав Собаці:  

 — Ти ж мені гляди: цієї ночі не ходи, щоб не вкрали Первінку. Чув? Гляди ж. А я буду в сараї.  

 Миколка взяв габлі, постелив фуфайку біля Первінки, поклав габлі поруч, поставив собі на ніч кружку   води,   зачинив на замок зсередини двері і ліг.  

 Глибоко і тепло дихала Первінка, від її тіла пахло літом, нагрітим літнім вечірнім камінням.  

 Тільки-но Миколка заплющив очі, як щось за стіною гупнуло.  

 Миколка сів. Став наслухати. Тихо-тихо, а потім гупнуло знову.  

 Миколка взяв габлі, підійшов до стіни і притулив вухо. Тихо. Так він постояв-постояв і знову ліг.  

 Тільки-но ліг, як відразу щось ударилось об стіну, аж увесь сарай затрусився, і Первінка з переляку звелась на ноги.  

 Миколка. з габлями підбіг до дверей, ліг на землю і за- зирнув у щілину під дверима—хто там? Нікого. І Собаки не чути. Де Собака? Може, його хто придушив тихо або вбив, що Собака не встиг і гавкнути? Щось заскімлило і загуло.  

 Ні, це березневий вітер скімлить у тонкім верховітті 1 гуде у грубіших гілках.  

 А що це шумить? Дужче і дужче! Зі стелі   сарая   западали краплі. Дощ? Дощ.  

 Миколка підставив під краплі язик, покуштував: так і е — дощ.Западали краплі і на Первінку.   Миколка   відв'язав її, перевів у сухіший куток   сарая   і сказав:  

 — Стій тихо-тихесенько, наче нас тут і нема. Не встиг Миколка проговорити ці слова, як ударило щось об стіну раз і вдруге, щось захарчало, заляскало, залопотіло, і гавкнув, як танк. Собака. Гавкнув, аж залився. Потім радісно завищав і задряпав лапами у двері, викликаючи на- двір Миколку.  

 Миколка кинувся до замка, довго не потрапляв ключем. Нарешті відімкнув і вискочив.  

 Мокрий Собака лежав біля Миколчиних ніг і гатив хвостом по калюжі...  

 Гатив хвостом по калюжі, а сам дивився на дерево. Миколка підвів голову і собі: на голім березневім дереві сиділо троє темних чи то птиць, чи то звірів.  

 Собака сперся на стовбур передніми лапами і переможно гавкнув. Птиці чи звірі, побачивши Миколку, занявкали згори котячими голосами...  

 Щоранку Миколка вибігав у садок подивитись, як там росте трава.  

 Трава рости не поспішала, бо один день попускало на тепло, а другого дня мороз хапав зубами калюжі і землю і так тримав їх, доки міг...  

 Город копати було ще рано, але Миколка наточив рашпілем лопату, набив на габлі нового держака з акації та й пішов згрібати під яблунями торішнє листя. Під листям біленькими губками дихала трава і врізнобіч розбігалися мишачі окопчики.  

 В сіро-блакитних тілах яблунь вже говорила весна, не голосно, але говорила. Яблуні наче прислухалися до самих себе, і особливо оця біля хати, волова мордочка, що доспіває тоді, коли косять жито.  

 Гілку її розчахнула гармата, 1 Миколка намісив глини, замастив яблуні рану, стулив гілку докупи, обв'язав старим мішком і пішов подивитися, як там груші.  

 Біля груш було чомусь холодніше. Біля них якось завжди не так, як біля інших дерев. Яблуні — ті спокійні, розважливі, посидючі. Вони нікуди не поспішають. Ростуть собі, цвітуть, плодять, гупають ночами яблуками під собою, І так і сидять на них, як квочки на яйцях. У груш обличчя тверді, і цвітуть вони біло і твердо — зацвіли, уродили, опали, і досить.  

 Миколка зупинився біля старої сивої груші. Вона так і звалася — сива. її посадив ще татів дід — козак, і росла вона дуже давно, і родила уже через рік, а то й через два — коли схоче.  

 Сива груша височіла так високо, що й літаки обминали її, щоб не зачепитися та не впасти. На ній була тьма-тьмуща гнізд, часом більше гнізд, ніж самих груш, і коли влітку з тих гнізд птиці подавали свій голос, то до неї хоч не підходь. Здавалося, Сива груша співає сама, аж страшно!  

 Миколка підійшов до груші-ладанки. Груші-ладанки пахнуть трохи медом, і хвостики у них довгі і прямі.  

 А це ось — глива, її груші трохи глевкі, а хвостики в них короткі і закарлючені.  

 А це — дуля. У неї найбільші ї найсмачніші груші. З'їси одну таку грушу — вже наївся на цілий день і   води не   хочеш до самого вечора.  

 За грушею-дулею — маленька груша-картоплянка. Вона ще спить і проснеться не скоро, бо вона доспіває пізно, перед снігом, коли вже ніяких груш нема, а вона є.  

 А ці дві груші — груші-сагачки. їх, як і персик, посадив батько. Сагачки пристигають тоді, коли бджоли вже понаїдалися цвіту і троянди опали, отоді саме вони й пристигають.  

 Миколка попідгрібав під сагачками листя і надколупнув нігтем гілочку—сік!.. Груші-сагачки терпляче стримували себе, щоб не зацвісти, бо хоч горобці й порозпускали хвости та крила, але не треба поспішати з цвітінням. Бо зацвітеш, а тут мороз! Отоді й спробуй зацвісти вдруге...  

 А персик стоїть худий і нещасний, як обідране голодне циганча: з нього не вийшли ще зашпори, і він у саду малий і скоцюрблений.  

 Ще восени Миколка обіклав персик околотом, аби він зимою не замерз, але хтось той околот розтягнув — чи німці, чи угорці покидали його під колеса своїм машинам у болоті, і персик цю зиму зимував на голе тіло.  

 «Якщо корінь не вмер,— подумав Миколка,— то доведеться його підрізати під самий корінь: може, з кореня ще яке персиченя та виросте...»  

 А над садом у синьому небі цвіли білі молоді хмари. Миколка зіперся на граблі і пішов очима до них, до їхніх білих і чистих облич... Он мати стоїть з братом і сестричкою на руках. А це ось він сам Миколка, веде Первінку степом з базару в село додому. Ось дід Рятушняк шкандибає...  

 Миколка стояв і дивився, як пропливають мати і він з Первінкою та дідом у синьому небі в краї далекі... В голові запаморочилося, і хмари почорнілиі Миколка мало не впав — сильно закортіло їсти, ну хоча б то щавелинку з'їсти... Як на зло, запахло проти вітру базарною ковбасою, защеміла слина під щоками, 1 МиколцІ так захотілося їсти, як ще ніколи на хотілось...  

 Глянь — Собацюра йде від степу садом додому. Але йде головою не вперед, а назад, задом Іде і щось тягне зубами, тягне, аж стогне.  

 — Ти що? Де це ти був? Що це ти цупиш? Собака відразу ж покинув свій тягар, бахнув об землю хвостом і сів перед Миколкою, як святий.  

 Миколка підійшов ближче і побачив   грубеэний   сувій чорного сукна. Сукно начіпляло на еебе реп'яхів та болота 1 видавалося якимсь могутнім звіром без голови.  

 — Де ти його взяв? Отам у яру із машини поцупив? Та там же ж міни, собача твоя душа! А якби підірвався? Ох, дам же я тобі лупки цими габлями, щоб знав!  

 Собака похилив голову і, втомлено хекаючи, тільки те й робив, що мовчав...  

 Миколка помітив: останнім часом Собака почав зникати, Почав десь зникати від хати і любив щось приносити. Де він ходив, Миколка не знав. Ночами він десь блукав, приходив уранці сумний, з жовтими очима, і пахло від нього лисицями, німцями і ще чимось, як ото, буває, пахне милом.  

 Собака важко лягав лід сараєм і спав, лишаючи вуха, щоб не спали. Весь час йому снився, очевидно, Миколка. Бо так: літаки у небі — спить. Танки по дорозі — спить. Відро ляпве у криницю — спить.  

 Виходить на поріг Миколка — відразу ж Собаку наче хтось підкидає — встає, дивиться: що робити? Миколка снився йому завжди, бо він, де б це не було, як тільки забачить Миколку, то мало не плаче. Але ввечері знову зникає на всю ніч, щоб вранці пахнути лисицями, тінями і ще чимось, як ото, буває, пахне батьком, коли він на війні і коли його довго нема, так нема, що аж сумно.  

 Миколчин Собака любив приносити.  

 Ні, не те щоб тягнути до хати що попало. Він знав ціну речам і приносив з німих полів те, що треба.  

 Настінний годинник якось приніс із білими стрілками і гирею. Приніс він і френч зелений німецький з ґудзиками, орденом і голкою з ниткою в кишені. Витий валянок учора приніс на праву ногу Миколці. На ліву, наче   знав, у   Миколки був такий валянок — узуві А сьогодні на тобі — сувій чорного сукна прихекав із поля і сам у реп'яхах та болоті, як чорт.  

 Раптом Собака підняв голову, потягнув повітря, тихо заскімлив, завищав і з усіх своїх чотирьох ніг кинувся садом до хати, від хати через подвір'я на вигін.  

 Вигоном, ще далеко від хати, йшов якийсь чоловік... То йшов Миколчин тато... І хоча Собака ніколи й не бачив Миколчиного тата, але раптом він оголосив і мамі, і Миколці, і всім у селі, що йде господар з війни, та ще й білого коника веде за собою, щоб оратьі Собака вискочив назустріч Миколчиному татові, Миколка за Собакою, коник злякався, а Собака був уже на татових медалях І голосно плакав татові в поранене обличчя.  

 Вибігла мати, городом кульгав дід Рятушняк, здаля щось кричав і собі плакав, плакали й бігли жінки, до яких ще не прийшли чоловіки, а Собака вже повз на животі попереду тата до мами і молотив хвостом по землі, як ціпом.  

 І коли тато взяв на руки Миколчиного братика і сестричку, пригорнув до себе Миколку, і коли мати притулилась до татової спини, Собака ліг долі і почав розглядати свої зальопані, в реп'яхах лапи...  

 А крізь відчинені двері   сарая   дивилась Первінка. По її чорненькому обличчю з темно-голубого, як слива, ока теж котилась темно-голуба, як слива, сльоза...  

 — Синочку, прив'яжи коня... Ну, то що там, дядьку? — якось дуже тихо спитав Миколчин тато діда Рятушняка. Спитав так, неначе для нього не було ні війни, ні обгорілого снігу, ні напівзруйнованої хати.  

 Але дід Рятушняк плакав і через свій дитячий лагідний плач щось мимрив собі під носом і тільки те й робив, що цілував Миколчиного тата то в руку, то в плече.  

 — То що там, діду? — спитав і собі Миколка.  

 — Лопата де? — крикнув засльозений дід і побіг до Первінки в сарай по лопату. Тато — за ним. Миколка — за татом.  

 — Прийшов наш хазяїн дорогий, Маріє! — тулилися гур- том жінки до Миколчиної мами.— Живісінький! А все ж могло бути, не дай господи, та не дай нікому!..  

 Розгаслим вигоном до Миколчиного двору, знизу, вїд Кодими, згори від глинища сірими зграями потяглися з дітьми жінки, за ними клигали, зимово кашляючи, діди, і сам вигін став широкий, аж не видно. Миколчин тато з лопатою і дід Рятушняк з киркою вийшли із   сарая,   і садом, стурбовані чимось вкрай, не кажучи нікому ні слова, швидк  о   пішли повз кладовище в степ.     

 Миколка якусь мить розгублено подивився на маму, на тіток, а потім спочатку поволеньки, далі хутчіше потьопав  

 за батьком та дідом Рятушняком. Собака — за Миколкою. Батько та дід ішли просто на Розкопану могилу, йшли вони, не розмовляючи між собою, батько якось аж потемнів з лиця, а дід Рятушняк ще важче став припадати на ногу.        

 Біля могили дід зупинився, витер шапкою лоба і закашлявся. Батько теж пристояв, роздивляючись підніжжя        могили:     

 —   Наче не було нікого, дядьку?      

 — Ручаюсь, що не було. Я, Максиме Миколайовичу, всі     

 . ці роки не зводив із неї ока, як ви й веліли. Один раз, правда, тієї зими ночував біля неї під грушкою танками німець, але на верх не вилазив — було холодно, сніг, вітер.  

 — А що, як воно задихнулося? — знову тихо, як і на подвір'ї, спитав Миколчин тато.           

 Хто «задихнулось», хто воно? — кортіло Миколці узнати і, може, чимось допомогти батькові.           

 — Тату, я тут був.  

 — Де, синочку?  

 — Отут кругом. І на самій могилі був, і на грушку вилазив оце недавно, як по мишачі купи приходив з Собакою.  

 — Ну, добре... Пішли,— сказав батько.— Дайте, дядьку, руку, бо слизько.  

 Дід Рятушняк подав руку, і Миколчин батько повів діда на могилу за руку. Верх могили був ввесь чисто розкопаний, знесений кимось давно, що на тому версі була аж начема у глибину могили.  

 Росли там будяки і ще якісь бур'яни, вищі за Миколку.  

 Батько зачав лопатою вирубувати під корінь будяки, а дід Рятушняк виривати лободу, блекоту та різний непотріб. Миколка і собі ухопився за лободу біля діда:  

 — Діду, а ви не боїтесь?  

 — Кого?  

 — Копати могилу? І що воно у ній? Золото?  

 — Золото. З хвостиком.  

 —- 3 яким хвостиком?!  

 — Золотим.  

 — Не смійтеся, діду, бо я тепер скажу батькові, що ви з мене смієтесь!  

 Дід заходився киркою довбати землю на своєму місці. Собака —   так той   уже щось їв під грушкою унизу.  

 Сонце вийшло з-за хмари і засвітило у всі свої очі.  

 — Дядьку! Ідіть сюди! — гукнув Миколчин батько.— Ідіть сюди, поможіть!  

 Дід Рятушняк спустився в яму до батька, щось довго вони кректали, аж поки на руках не підняли над собою плуг. Вони поклали його на зрубане будячиння, а через хвилину поруч з ним поклали ще один.  

 Потім із ями разом із землею полетіла пріла солома. Батько перестав копати, став на коліна і зачав розгрібати солому руками, занурюючи їх усе глибше й глибше, і раптом затих, ніби перестав дихати, ніби він там щось зловив під соломою дуже дороге і важливе.  

 У діда Рятушняка від хвилювання дрібно тремтіли вуса.  

 Батько випростався і підніс до очей пригорщу пшениці. Роздивився, понюхав, дав понюхати дідові, а дід ще й узяв зернину на зуб — і вони обнялися: Миколчин татко із дідом Рятушняком.  

 Дід зачав знову плакати і цілувати батька в плече і руку, шапка впала в нього із голови, і він зробився ще менший.  

 — Ідіть, дядьку, в село та кличте всіх, хай беруть, у кого що є: відра, мішки, все, що є! Пошліть кого-небудь до школи, щоб підмели класи. Будемо зсипати там.  

 — Біжу! — чомусь раптом дуже голосно, на ввесь степ крикнув дід Рятушняк і, як молодий, побіг до села.  

 — А ти, сину, повідтягуй будяки, тільки не поколись, на купу, та на тобі сірники та попали їх. А я буду копати!..  

 Скільки прожив Миколка на світі, але такого ще не бачив! Від села до Розкопаної могили і від Розкопаної могили до села засновигали люди. В мішках, у торбинах, на коромислах у відрах, в діжках на тачках люди носили і везли колгоспну пшеницю, яку батько закопав з дідом Рятушняком на початку війни таємно від усіх.  

 Носили до кінця дня і носили всю ніч. Білий місяць світив з усієї сили, і Миколка для себе помітив: іще до вчора усі тітки з їхнього кутка були мовчазні, печальні, згорблені. Але варто їм було почути, побачити і заносити пшеницю, як де взялися у них сили і ноги: забігали, заговорили, засміялися дівчатка, здавалося навіть, що й горе повеселішало на обличчях удів.  

 Розвиднялося. Від Розкопаної могили йшла валка жінок з останнім уже зерном, як від яру викотилась довжелезна колона наших танків.  

 Гнівно та нетерпляче вони гуркотіли на захід, і сірі від болота «бобики» метушилися біля них, як сірі жуки.  

 Один з   таких   «бобиків» раптово розвернув і покотив до переляканих жінок з пшеницею на плечах.  

 З «бобика» виплигнув молодий лейтенант з цигаркою за вухом:  

 — Хто такі і чому ви тут?  

 Жінки втомлено зняли з плечей торби й мішки і мовчки передихували.  

 Лейтенант покопирсався в одному мішку, в другому, взяв жменю зерна і спаленів:  

 — Де взяли?  

 Жінки кліпали на лейтенанта ні в тих ні в сих.  

 Добре, що підійшов Миколчин тато з дідом Рятушняком. Скинувши на землю плуга, Миколчин тато підійшов до лейтенанта.  

 Лейтенант, забачивши   множество   орденів та медалей на батькових грудях, відразу ж присмирнів.  

 А тут під'їхав ще один «бобик», і з нього вийшов справжній генерал.  

 Миколка аж упрів від здивування, бо ніколи ще не бачив живих генералів.  

 Генерал сказав:  

 — Доброго здоров'я, люди добрі!  

 — Здрастуйте,— сказали жінки, а лейтенант узяв під козирок. Батько не взяв, бо був без шапки, і струнко чомусь не став, а підійшов до генерала якось по-домашньому, не по-воєнному:  

 — Пшеницю несемо, он із тієї могили. Я — голова колгоспу.  

 — Дуже приємно. Дорошенко,— м'яко сказав генерал і подав татові руку.  

 — В сорок першому. закопав, коли відступали, думав, пропаде — не пропала!  

 — Не задихнулась?  

 — Уявіть собі — ні! Так що будемо сіять, товаришу Дорошенко.  

 Генерал набрав пригорщу пшениці, довго на неї дивився, глянув на батька, на жінок, оглянувся на танки, на небо з літаками, обережно висипав зерно чомусь собі у кишеню і помітив Миколку:  

 — А ти, синочку, чий?  

 — Я — татів!—сказав Миколка і заховався за батька.  

 — Бондаренко! — гукнув генерал капітана.— Лиши... Як вас величати? — звернувся він до батька.  

 — Максим Миколайович.  

 —Лиши в цьому селі пару бочок пального... Більшим, Максиме Миколайовичу, не зможу вам допомогти. Щасти вам!  

 — І вам щасти,— сказав Миколчин тато. Генерал узяв, — батькові, дідові, жінкам,— під козирок, сів у машину і поїхав.  

 — Татку, — прошепотів Миколка,— навіщо генерал пше ницю висипав у кишеню?  

 — Та, мабуть, для щастя,— сказав тато. Не встигли дерев'яними лопатами перегорнути пшеницю у школі, як на вигоні сів літак з червоною зіркою на боці.  

 — Ой, — ойкнув дід Рятушняк і вибіг зі школи. Дід наче   знав. А знав,   бо з літака злазив його син Петро.  

 Петро кинувся бігти до хати, але дід загукав до нього від школи, з дерев'яною лопатою в руці:  

 — Петре, я осьдечки, тут, у школі, зерно перегортаю! — вдарив себе руками об поли та так і став, сам не зміг уже бігти до Петра.  

 — Тату! — крикнув Петро до свого татка — діда Рятушняка — і в хромових чоботях повз Миколу й жінок протупотів до свого батька та обійняв його.— Здрастуйте, тату! Я — на два дні! Відпустку дали! Здрастуйте! — сказав Пет- ро людям і перестав сміятися та радіти.— Здрастуйте...  

 Миколка аж присів: на грудях у Петра блищала Золота Зірка Героя, хоча погонів на плечах у нього й не було!  

 Дід Рятушняк, забачивши цю Зірку, якось зніяковів, оглянувся на людей, а потім тихо сам прихилився до неї головою — і знову заплакав.  

 «От мені оцей дід! — подумав Миколка.— Тільки й робить, що плаче, коли не треба плакати».  

 — Максиме Миколайовичу,— засвітився Петро до Миколчиного тата,— давно?  

 — Учора. Здрастуй.  

 — А я лечу та думаю...  

 — Надовго?  

 — На два дні!.. Тату, не плачте...  

 — А оце в тебе що? — пальцем доторкнувся дід Рятушняк до Петрової Золотої Зірки.  

 — Як — що? Дивіться, тату.  

 — Бачу... А он Миколка Первінку купив на базарі... Три стакани на день дає,— похвалився Миколкою дід Рятушняк.— А я вже думав, де там ти і що...  

 —Воюємо, тату! Не журіться!  

 Миколка сидів   на   порозі   сарая   і слухав пісень з хати         і ї  

 діда Рятушняка. Над ним тепло дихала Первінка, біля нього лежав Собака, і «Цвіте терен» розливався над вигоном і літаком на ньому, над садом і над криницею.             

 —А чому мій татко — Максим Миколайович? — запитував себе Миколка.—1 дід так на нього каже, і генерал, і Петро.   

 А Петро ж не набагато молодший за татка?.. І Ге  рой   Радянського Союзу... Льотчик... На самольоті прилетів, у хромових чоботях... Максим Миколайович... Гей, ти,— сказав Миколка Собаці,— здрастуй, Собако Собацюренько, і ви, Первінко Миколаївно, добрий день! На цю осінь до школи — добрий день! А там, дивись, як татко з мамою і хату вкриють — добрий деньї А в криниці завжди   темно —   добрий вечір!         

 — Синочку, а з ким це ти говориш? — Тато і Петро стояли над Миколкою, на небі, на білих хмарах.            

 — Тату, а Первінка буде рости?  

 — А як ти хочеш?  

 — Хай не росте. І Собака хай не росте. Хай вони будуть такі, як є.  

 — То вже будуть! — засміявся Миколчин тато, Максим Миколайович, засміявся Петро.  

 — Петре, треба було б подивитися, що по селах робиться. Це ж мені пішки виходить — далеченько... А так би подивитися, що у людей е. Бо у нас ні трактора, ні коней, а весна на носі... Як ти?  

 — А райцентр?  

 — Ще нічого не знаю. Збираюся. Але справа не в цьому...  

 — То що, Максиме Миколайовичу, заводити? — легко, празниково спитав Петро.  

 — До вечора вернемось...  

 — Татку, ви куди? На самольоті?  

 — Та полетимо, синочку. Таткові треба подивитися, що по селах робиться. Якщо хочеш...  

 — Хочу! — вилетіло з Миколки, як з птаха.  

 Дядько Петро завів літак, і полетіли.  

 Миколка сидів у тата на колінах, поруч з дядьком Петром, і земля не чорна, не сіра, а золота мерехтіла під літаком, і над ним, і збоку. Все було в золоті, і тато, і Петро.  

 — Це що?  

 — Забари. Лети, Петре, на Кам'яний Міст. Отам і сядемо. А з Кам'яного Мосту — на Криве Озеро. Подивимось, що там. З Кривого на Грушку і — додому.  

 Сіли в Кам'яному Мості, сіли в Кривому, в Грушці, ше десь сіли. Миколка не виходив з літака: батько з Петром ходили по сільрадах, гомоніли з головами колгоспів, видно торгувалися, били «по руках», і з кожною посадкою прибували нові пасажири: в Кам'яному Мості — ягня і пара голубів, в Кривому — козеня і теличка, в Грушці — борона, двоє гусей. Теличку, козеня і ягня тато з Петром прив'язали у літаку, а голуби і гуси мостилися біля Миколки. Так і летіли. Між білими хмарами над золотою землею.  

 Вийшли орати, сіяти і боронити. Перед цим батько сказав Петрові:  

 — Петре, ні трактора, ні коней. Лопатою степу не накопаєш. Маємо сім плугів.  

 — Запряжем?  

 — А ти як думаєш?  

 — Думаю, що запряжем.  

 Семеро плугів, запряжених в дядьків Петрів літак, стояли на березневому, давно не ораному полі. Далі стояли жінки, і руки їхні були в торбинах, у зерні.  

 Дядько Петро завів літак. Літак завівся. Похитнувся трохи мотором, але завівся на очах Миколчиного тата і всіх людей. Його колеса відразу ж намацали землю і пішли по ній, а за ними пішли й плуги.  

 За плугами йшли старі чоловіки, і їхні руки на чепігах були тверді, мов каміння.  

 Літак орав землю плугами, а за ними на свіжу ріллю кинулися жінки, щоб засівати.  

 Вони сіяли з рук легко і радісно, навіть удови.  

 Миколчин тато йшов за плугом, і чорна земля чорною хвилею хлюпала йому на чобіт.  

 Петро, ввесь час оглядаючись на плуги та на сівачів, вів літак, як ні в жодній битві, ні в жодному бою: він аж спітнів і не бачив би цього поту, аби не западав цей його піт на Золоту Зірку Героя малими краплинами.  

 А позаду усіх — за літаком, плугами, сівачами — брів Миколка з Первінкою.  

 Запряжена в борону, вона йшла поруч з ним на налигачі і не хотіла рости, і ріжки в неї були віночком.