Микола Вінграновський

КОЗАК ПЕТРО МАМАРИГА  

 Казка  

 Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх чотирьох сторін.   

 Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро.   

 — Гиворе! — сказав Петро своєму коню. — Удвох нам невтекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому тобі буде легше. А я заховаюсь в озері.   

 Петро вирізав шаблею очеретину і поплив.   

 Гивор додивився, як Петро Мамарига сховається під водою, і тоді вискочив на горб і кинувся в степ. Та було пізно.   

 Татари помітили Гивора і закричали:   

 — Оце його кінь! Ловімо його коня! Без коня козак Петро Мамарига далеко не втече!   

 Татари оточили Гивора і колом погнали на нього.   

 Та кінь козака Петра Мамариги був не з тих коней, що підставляють свою голову: Гивор сам по собі розігнався і перескочив татар із їхніми кіньми і вже було б втік, якби, та якби не впав передніми копитами у вузький степовий рівчак.   

 Татари спутали Гивору передні і задні ноги і сказали:   

 — Тепер кінь козака Петра Мамариги у наших руках.Зловімо тепер самого козака Петра Мамаригу. Без коня він далеко не втече і не зайде. Озеро! Він тут, він заховався в озері, а ось і його сліди!   

 Татари позіскакували з коней і випили кумису.   

 Козак Петро Мамарига сидів у воді і дихав через очеретину.   

 Він сидів посередині озера, бо знав, що татари плавати не вміють і до нього не доберуться.   

 Була осінь, і по краях озеро вже замерзло.   

 Синенький льодок в заберегах татар не спинив, і татари поповзли по ньому до води.   

 — Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота,як в'юна! — говорили татари і місили озеро вздовж і впоперек аж до того місця, де вода їм була по шию. Далі татари не йшли, бо боялись втопитись.   

 Петро ж тим часом сидів у воді і дихав, і все теє татарське чув, що вони говорили про нього, і думав:   

 «Говоріть мені, говоріть, а мені тут у воді тепло».   

 — Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобі скрутимо руки та продамо в Туреччину на базарі, аби ти знав, як воювати з нами.   

 «От», — думав собі Петро. В небі сливіла туча, і горя не було.   

 «От, — думав собі Петро, — хто б це моїм товаришам-козакам та звістку подав, що я тут один у воді з очеретиною в роті та дихаю через неї. Нема кому і звістки подати, хіба що, може, Гивор доскаче?.. От шкода, такий добрячий тютюн пропадає, намокне тютюн, не буде чим і люльки набити та цим тютюнцем закурити».   

 А татари? Татари поморились та позамерзали.   

 Намокло вилізли з озера, розвели вогнище й стали сушитися та обсихати, як наступила ніч, і озеро стало замерзати на очах.   

 — Оце добре! Як тільки озеро геть усе чисто замерзне — тоді ми спалимо увесь очерет на ньому, а з ним ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає.Тоді волею-неволею йому доведеться пробивати головою лід і йти в наші руки. А поки що озеро замерзає — ми трохи поспимо.   

 Татари обдивилися зв'язаного Гивора, виставили сторожу і поснули.   

 Сторожа виїхала на горби дивитись у степ, бо козаки і вночі нападають.   

 Закуняв у воді з очеретиною в роті і Петро Мамарига.   

 Раз ніч — і всім людям і звірам хочеться спати, то чого б то і славному козаку Петру Мамаризі хоч не поспати, то покуняти?   

 І Петро задрімав... Один окунь, видно, голодний, розігнався і з розгону вхопив Петра за вус. Петро — лап! — нема половини вуса! Дивиться: перед ним окунь крутиться, памороки забило.   

 — От і тварюка! — вилаяв окуня Петро.— Ти ж то некуряще!.. Але ж як же це я покажуся тепер своїм товаришам півторавусим? Треба ж тобі таке — зайшов в озеро!.. Ото ж ніколи, коли сидиш у воді з очеретиною в зубах, ніколи не треба не те що спати, а навіть куняти! Це ж порох, мабуть, намокне і шабля...   

 Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потім і спробував їх на зуб.   

 — Тепер буду добиратись до своїх задніх, — сказав собі кінь Петра Мамариги.   

 Та як Гивор не вигинав шиї — до своїх задніх ніг він дістатись не міг.   

 — Що робити?   

 А робити було що. І Гивор це зробив: він став на свої передні і побіг ними в степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала і повмирала.   

 — Повмирали, — сказав їм Гивор, — навіть забули крикнути...   

 — Гиворе, це ти чи хто? — спитали козаки.   

 — Я, — сказав Гивор. — Козак мій, Петро Самійлович   

 Мамарига, сидить в озері і дихає через очеретину.   

 — Діло звісне, — сказали козаки. — То що?   

 — А те, що на озері вже хвиль не стає.   

 — Тепер чи коли?   

 — Тепер.   

 — Тоді по конях, — сказали козаки.   

 Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, і срібна чарочка була біля його коліна. Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою і дивився через його плече.