Валерій Верховський

Я, Кіборг

фантастичне оповідання

Виявилося, що це справа нелегка. Спочатку я написав:

„Потрібно розібратися з проблемами. Допоможу фінансово тому, хто допоможе мені з цими проблемами...”

Але таке оголошення нікуди не годилося.

„Шукаю фахівця зі штучного переривання життя, зі стажем роботи у визначеній галузі, але не...”

Теж дурниця.

„Хотів би познайомитися з фахівцем у питаннях професійної діяльності в аспектах певних питань...”

Зрештою, можна було й відверто написати:

„Потрібні послуги професійного кілера, для вбивства. Проплачу своєчасно”. Ага, і ще підписатися справжнім ім’ям. Додати адресу та ідентифікаційний код. Дуже дотепно.

„Для любителів екстремальних послуг – буду клієнтом...”

Ні, краще так:

„Обговорю деталі та суму з надавачем екстремальних послуг. Платоспроможний.”

І в такому вигляді повісив оголошення в Інтернеті.

Відповідь не забарилася:

„Охоче побалакаю з Платоспроможним, завтра о 9.00 у барі „Чорна дірка”. Валькірія.”

До дев’ятої лишалося хвилин п’ятнадцять, коли я увійшов до названого закладу й замовив собі ягідне суфле. Я не їм морозива о такій ранній порі.

Мій кілер трохи запізнився. Деякі з кілерів запізнюються, дивуватися нічому. Особливо, якщо кілер носить спідницю та ботфорти на високих підборах. Коли вона з’явилася в барі, я одразу здогадався, що переді мною Валькірія.

- Це ви – „Платоспроможний”? – спитала вона, дивлячись мені в очі.

- Як ви дізналися?..

- Це елементарно! Подивися навколо, любчику, у цьому барі тільки ми вдвох.

І справді, зрозумів я, хто б приперся сюди вранці. Вона мала рацію.

- Валькіріє... – почав я.

- Можеш називати мене просто Валя, - всміхнулася дівчина. Її тонкі жваві губки червоніли так, ніби вона щойно напилася чиєїсь крові. Валя була брюнеткою з коротко підстриженим і прилизаним волоссям, блідим обличчям і небесним поглядом. Вона замовила „Криваву Мері”; я ж боявся подумати, якого дідька вона питиме ввечері.

-Розумієте, Валькіріє... Валю... Я потурбував вас... Щоб ви поговорили, щоб ми поговорили, розумієте...

- Коротше, кого тре’ замочити?

Я зніяковів від її прямолінійності остаточно.

- Не соромся, все нормально, - поспішила заспокоїти мене Валя. – Ти, мабуть, вперше замовляєш? Ну, вперше люди завжди хвилюються.

- Так, вперше... І востаннє...

- Це ти зараз так гадаєш, - вона відволіклася на один ковток, хоч і великий. – Всі так говорять, а потім приходять ще й ще: убий того, убий цього...

- Ви... Прошу не так голосно, - попросив я, але Валя у відповідь тільки розсміялася.

- Не бійся, в цьому барі тільки про це й розмовляють.

- А... – я очима вказав на бармена.

- Ахмад? Наша людина.

Ахмад. Котрий куняв за шинквасом, і справді мав вигляд людини, що відсиділа парочку довічних ув’язнень.

- Він раніше був польовим командиром „Лісових братів”, десь у горах.

- А...

- Поліцаї?

- Хіба вони не знають про цей бар?

- Знають. Тому то й обходять його десятою дорогою. То кого ти, зайчику, хочеш, щоб я для тебе вбила?

- Мене.

- Не жартуй так!

- Я не жартую. Серйозно. Я заплачу.

- Чути не хочу про гроші! Тобі жити й жити...

- Я все вже вирішив. Не питай мене ні про що, - твердо сказав я.

- Слово клієнта – закон, - зітхнула Валя. – Просто ти такий молоденький... Я зроблю все, що ти хочеш. Тільки... Може побавишся зі мною в тата-маму наостанок?

Раніше я не уявляв собі, як і де мешкають наймані вбивці. Ми прийшли до неї додому. Її житло було схоже на моє, от тільки речі не були розкидані скрізь, як у мене, а акуратно складені, все було чисто прибране, а в вікнах – калачик у горщиках.

- Сідай, розташовуйся, - запросила Валя. – Що питимеш?

- „Пепсі”.

- Ти сам, як пупсик. Невже ти в житті не пив нічого міцнішого?

- Один раз пробував пиво, - зізнався я. – Якесь гірке...

- Слухай, це все через жінку? - спитала вона. – Тебе покинула кохана дівчина?

У них, жінок, усе пояснюється просто, але я був змушений розчарувати її.

- Ні-ні, все зовсім не так.

- Я не буду відмовляти тебе, не сподівайся... І все ж, чому?

- Це довга історія...

- Розкажи...

- Як-небудь потім, добре?

- Значить, все-таки, дівчина?

- У мене нема дівчини...

- Правда?! Тобто я хочу сказати...

- Не треба слів, - попрохав я.

Вона кивнула.

Я простягнув руку та торкнувся її волосся. Воно виявилося досить міцним і жорсткуватим. Валькірія в солодкім очікуванні примружилась. А моя рука сама по собі ковзнула вслід за очима – вниз, у „силіконову долину”... Валя не заперечувала, тільки повіки легенько затремтіли від хвилювання...

Її груди виявилися занадто твердими.

- Там у мене бомби, - повідомила вона. – Дві штуки, по сім кілотонн кожна.

Я не знав, що й сказати.

- Вибач, - сказала вона, відхилившись, - мені треба було попередити... Розумієш, я – кіборг.

- Ти...

- Так, хоча це звучить і банально... Я – кіборг-убивця.

- Я... Я хочу сказати...

- Прошу тебе, не кажи нічого, не треба слів... Все сталося дуже давно, зараз уже нічого не зміниш. Життя схоже на ескалатор.

- Знаю.

- Звідки тобі знати!

- Знаю, - твердо повторив я, - тому що я також кіборг.

Черга дивуватися перейшла до неї.

- Ти теж?!..

Ми розуміли одне одного без зайвих слів. Я розповів, як завербувався на об’єднання „Хімпром”, працювати на Юпітері лише один рік. Однак виявилося, що в контракті не вказано було, який рік мався на увазі; я мусив вантажити метановий сніг протягом юпітеріанського року, після чого відморозив або покалічив собі все, що мав; добре, хоч органи тіла згідно контракту мені ставили за рахунок фірми. Так вони замінили мені все, крім ось цього...

- Справді? Покажи!

Я показав їй те-що-мені-лишили.

Потім вона розповіла свою історію. Та історія багато чим нагадувала мою, тільки під кінець Валя пішла працювати чи то на спецслужбу проти мафії, чи то на мафію проти спецслужби, - вона й сама не збагнула цього; гроші, принаймні, вона брала і з тих, і з тих, а відрізнити перших від других вона могла тільки за посвідченнями, котрі „специки” все одно забували захопити з собою.

- Вони вмонтували мені очі нічного бачення, поставили кевларове волосся та увігнали під нігті висувні сталеві пазурі. Ось, дивись!

Валя продемонструвала мені пазурі, вони висувалися, мов у кішки.

- Врешті решт вони набридли мені – і „специки”, і мафіозники. Я послала їх за адресою та відкрила приватну практику.

- Але як ти наважилася стати...

- Це теж робота, і мені за неї платять. Зрештою, якщо не буду вбивати я, вбивати будуть інші. А ще гірше, коли клієнти почнуть діяти самостійно, по-аматорські... Уявити страшно!

Валя зітхнула, налила собі повну склянку джина, вже не змішуючи з вермутом, та відпила.

- Не проси мене, - сказала вона.

- Про що?

- Я не зможу виконати твоє замовлення...

- Але...

- Ні. Жодного слова, зайчику... Ходи ближче...

Я обійняв її, а вона назвала мене „зайчиком”. Потім вона називала мене ще й „котиком”, а згодом знову „зайчиком”...

Коли ми заснули, я побачив уві сні, ніби за мною женеться кіборгізований гібрид кота й зайця.

- Ти кричав, - повідомила мені Валя. Я прокинувся в холодному поту.

- Виходу немає... – замість відповіді сказав я.

- Вихід є! – заперечила вона.

- Нема! Прав у нас менше, ніж у клонів, ми не вважаємося навіть людьми, на нас розповсюдили закони, написані для роботів: „Кіборг не має права зашкодити людині...”

- Вихід є! У „Чорній дірці” я знаю одного наркоділера. Збирайся, ходімо!

Тепер, увечері, в барі народу було повно. Валя залишила мене біля шинквасу, попередивши:

- Тільки, зайчику, не дивися на повій, обіцяєш?

Одна з них підійшла, тільки-но Валя відійшла. Білявка спитала:

- Мужчина. Скільки врем’я?

Дивитися на годинник потреби я не мав: табло виведено мені на ліве око, достатньо кліпнути.

- Пів на шосту за Грінвічем.

І тут повернулася Валькірія.

- Дівчино, тут зайнято!

Білявка зникла, лишивши мене на розправу:

- Ну, котику, тебе не можна залишати й на хвильку самого!

- Та я... Просто вона...

- Тільки не бреши! Ненавиджу, коли брешуть.

Мені нічого не лишалося, як сховати очі, визнавши вину.

- Краще їж, - Валя підсунула мені шоколадне морозиво. – І дивися, що я тобі, зайчику, принесла.

На її долоні лежали дві пігулки. Показавши, вона сховала їх знову.

- Це „фентезі”. Дві дози для нас.

- „Екстезі”? – не розчув я.

- Ні, - повторила Валя, - „фентезі”. Набагато краще. І набагато дорожче, але мені для мого котика нічого не шкода. Закінчуй і ходімо звідси.

Я доїв морозиво, не питаючи нічого. Потім ми спокійненько вийшли із закладу, завернули за ріг... Місяць світив на повну силу, зірки сяяли, наче після Судного дня.

- Попрощайся з цим світом, зайчику. Сподіваюся, на тому світі нам буде не гірше.

Дві дози лежали на її долоні – десь між лінією життя та лінією кохання; одна пігулочка для мене, друга для неї.

- А ти впевнена?

- А ти? Чи підкажеш інший шлях?

Я взяв свою дозу.

- Запити нічим?

- Доведеться без запивону, зайчику.

- Візьмемося за руки, - запропонував я, бо хто знає, куди нас може закинути... Щоб лишитися разом.

- Разом, тільки разом, котику, а ти як гадав!

Я проковтнув. Пігулка „фентезі” виявилася зовсім не гіркою, скоріше гидкувато-солодкою з присмаком сирості й плісняви. Не виплюнути „фентезі” коштувало мені чималих зусиль. Куди далі?

Нічого не змінилося.

Мабуть, замість „фентезі” нам підсунули якусь фальшивку... Але Валькірія була в моїх обіймах, зірки сяяли, а головне – тут нас ніхто не побачить...

- Іди сюди, котику, - прошепотіла вона, прочитавши мої думки.

Ми так і заснули, а прокинувшись з першим променем не одразу здогадалися, куди потрапили.

- „Фентезі” подіяло! – зраділи ми в унісон.

Праворуч був древній ліс, ліворуч – дорога, а біля дороги – корчма. Над дверима було написано „Мак-Дональд”.

- А тут приймають кредитні картки?

- Нічого, - запевнила моя оптимістка Валя, - поміняємо їх на місцеву валюту!

І для переконливості трохи висунула свої пазурі.

Власник закладу, коли ми увійшли, витріщився на нас, наче ми прилетіли з майбутнього. До Ахмада йому було, прямо скажемо, далекувато, однак благодійність у його виразі обличчя не вельми проглядалася.

- Скажіть, будь ласка, добродію, у вас є шоколадні ковбаски?

- Які? – не зрозумів корчмар.

- Ну, з шоколадом.

- А що таке шоколад?

- І „Кока-Кола”.

- Що таке кокакола?

- Давайте сюди, що там у вас є, - втрутилася Валя, - ми дуже голодні. Вони ще не відкрили Америку, - пояснила вона мені.

- А що таке америка? – не припиняв дивуватися корчмар.

- Харчі тут подавалися фентезійні, прості, невибагливі. Майже, як у хімпромівській їдальні на Юпітері, де я позбувся шлунка. Хлопці жартома називали той заклад харчування: „Привіт, виразко!”

Валя сьорбнула добрячу дозу сільської самогоняки та закусила оселедцями. Бракувало на столі хіба картоплі.

- Усе екологічно чисто, - нахвалювала Валя, - генетика не змінена... А природа навколо! А повітря! О, диви, іде справжній лицар – зовсім, як у Діснейленді!

Я теж побачив лицаря, що верхи наближався до корчми, але мені його поява радості й захоплення не додавала.

Корчмар вибіг зустрічати цього клієнта на вулицю, вклонявся йому до землі, запобігав, пропонуючи все, що мав і не мав. Лицар не приховував презирства:

- Гаразд, зайду в твій смердюшник...

Але його настрій різко змінився, ледве він побачив Валю.

- Я перехотів їсти. Приготуй краще постіль, я краще спочину з цією простолюдинкою.

Мені хотілося його прибити на місці, але Валя зберігала спокій, ніби нічого не чула.

- Наскільки я зрозуміла, - мовила вона, обсмоктуючи риб’ячий хвостик, - тут ідеться про статевий акт.

- Говори-говори, - заохотив її прибулець, - коли ти відкриваєш ротик, це мене збуджує.

- Мушу попередити, - продовжила Валя, - що кандидат у мої партнери мусить відповідати певним критеріям...

- Що-що?

- КРИТЕРІЯМ, вуха промий! Ти, мабуть, ніколи не чув про гендерне порозуміння?

- Ні...

- Нічого, зараз дізнаєшся!

Валькірія в одну мить вистрибнула вперед, її пазурі просвистіли в повітрі. Шолом лицаря полетів у куток разом з головою. Я втратив дар мови. Корчмар, навпаки, одразу збагнувши, що до чого, кинувся до її ніг зі словами:

- О, Валькіріє! Не впізнав тебе, прости! Вірно служитиму тобі!

І в його очах я розпізнав палке бажання просто зараз вирушити до Америки на пошуки „Кока-Коли”. Для повноти картини бракувало лише музики Вагнера до фільму „Апокаліпсис сьогодні”.

- Краще встань, - наказала Валькірія, - та піди справді приготуй чисту постіль... Таргани в тебе є?

- Є, моя повелителько, небагато, правда, але я позичу в сусіда...

- Дурень! Щоб жодного таргана! І не турбувати, поки мене будуть запліднювати!

- Так, моя повелителько!

- Enter!

Корчмар побіг виконувати наказ.

- Валькіріє... – прошепотів я.

- Валя, - поправила вона, - скільки разів казати тобі!

Так почалося наше веселе життя у світі фентезі. Нашими сусідами тут були дракони, нашими друзями ельфи та феї, нашими ворогами – підступне лицарство. Тут я забув про багато речей, які чи то дратували мене, чи то, навпаки, подобалися мені там, у минулому житті. Якось я спитав:

- Валю, а як тебе звуть насправді?

- Валькірія, - відповіла вона та, позіхнувши, перевернулася на інший бік і заснула.