Степан Васильченко

ЗОЛОТА ДІЖА

 Про нашого діда казали, що він уміє злодіям одводити очі. Ніби й справді він щось таке мав.  

 Їдемо оце до схід сонця в поле. У полі скрізь лежить іще клубкам густий туман. Покаже він батогом у поле й гукає:  

 — А глянь, глянь, скільки ото сивих кабанів понаганяв він у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже).  

 Глянеш туди, очам своїм віри не доймаєш — той туман уже не туман: все поле, скільки його очамн зведеш, забито чередами сивих кабанів. І вже поки не розійдеться він, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сиві кабани.  

 Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.  

 А далі:  

 — Біжи сюди, я тобі загадку загадаю.  

 Прибіжиш.  

 — Яку?  

 — А ось яку: біжать коні вороні, на них узди порвані.  

 Одгадую і так і сяк — не виходить.  

 — Ні,— каже,— так ти не вгадаєш, глянь краще вгору.  

 Глянеш.  

 — Ну, що ти побачив там?  

 — Хмари, а більш нічого.  

 — Подивись краще, може, то й не хмари.  

 Тільки він скаже так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар — то табуни сполоханих, розпу-жаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вітрі порозпускавши. Летять кудись, летять, і краю їм немає.  

 Дід же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, і про все на світі забудеш — ніби справді заворожений.  

 Було ще яхось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка.  

 А я кругом двору, ніби той об'їждчик, хвицаючись і тоненько іржучи, ганяю безперестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ро-машами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно м'якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворі стоїть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують.  

 — Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться!—тільки й чути раз по раз з колодок.  

 — Та й чого це вони дуріють так сьогодні?  

 Далі до діда:  

 — Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.  

 — Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю,— жартує дід.  

 А нам ще веселіше од того.  

 На подвір'ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.  

 — Андрійку, гов! — гукає дід.  

 — Чого-о? — одгукуюсь десь за повіткою.  

 — Скачи сюди, покажу диво!  

 — Дурите! (Ми з дідом товаришували).  

 — Далебі, ні.  

 Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда:  

 — Ви, діду, кликали мене?  

 — Іди сюди! — Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. Дід бере силою.— Дивись — чи бачив ти таке: за лісом, за пралісом золота діжа сходить.  

 Я примовк. Далі як не закричу, як не загаласую:  

 — Ай-яй-яй! Дивіться! Що воно таке?  

 Інші діти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попідіймали голови.  

 Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах сходила, червоніла сама, і небо червоніло. А назустріч їй вершечками засяяли верби, мовби золотими перами втикались.  

 Тихо стало, як у церкві.  

 А далі вже я догадався та як крикну:  

 — Та це ж місяць зіходить! Всі засміялись:  

 — А ти ж думав і справді діжа?  

 Що місяць, то місяць — всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа, та й край, хоч тобі що...  

 Діти посідали на краю ями, ноги вниз поспускали і розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про місяць:  

 «Серед моря-моря — червона комора».  

 Другий — другу:  

 «Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні».  

 Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі інші.  

 А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тісто розплилося по всьому двору й городу.  

 Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвітилась кропива.  

 Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі соняшники...  

 Навіть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тістом. А на колодках між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив нам цей золотий вечір.