Вірш присвячено Т. Г. Шевченку.

 

Не він один її любив,

віддавна Україну

поети славили в піснях,

немов "красу-дівчину".

 

Від неї переймали сміх,

і жарти, і таночки,

її байки, немов квітки,

сплітали у віночки.

 

Той в ній давнину покохав,

той мрію молоденьку.

Він перший полюбив її,

як син кохає неньку.

 

Хоч би була вона стара,

сумна, змарніла, бідна,

для сина вірного вона

єдина, люба, рідна;

 

хоч би була вона сліпа,

каліка-недоріка, - 

мов рана ятриться в ньому,

любов його велика.

 

Вкраїна бачила не раз,

як тії закоханці

надвечір забували все,

про що співали вранці,

 

і, взявши дар від неї, йшли

до іншої в гостину;

вони не знали, що то є

любити до загину.

 

Він перший за свою любов

тяжкі дістав кайдани,

але до скону їй служив

без зради, без омани.

 

Усе знесла й перемогла

його любові сила.

Того великого вогню

і смерть не погасила.