КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДІЯ  

 В тридев'ятім славнім царстві,   

 де колись був цар Горох,   

 є тепер на господарстві   

 мудрий пан, вельможний Ох.  

 Сам той Ох на корх заввишки,   

 а на сажень борода,   

 знає край і вдовж, і вширшки,   

 і кому яка біда.  

 Чи хто правий, чи неправий,   

 чи хто прийде сам, чи вдвох, -      

 всіх приймає пан ласкавий,   

 тільки треба мовить: "Ох!"  

 На зеленому горбочку   

 спершу він людей приймав,    

 потім сів у холодочку,   

 звідти голос подавав.  

 А як з ранку та й до ранку   

 стали люди обридать,   

 Ох зробив собі землянку,   

 Оха більше не видать.  

 Але хто те місце знає,   

 де трухлявий пень і мох,   

 той приходить і волає   

 або й тихо каже: "Ох!"  

 Хоч би навіть ненароком   

 теє "ох!" промовив ти,   

 знай, що вилізе те боком, -      

 воріття вже не знайти!  

 Бо затягне з головою   

 трясовиця мохова   

 і з душею ще живою    

 під землею похова.  

 Під землею ж там - палати,   

 де вольможний Ох сидить,   

 гарні, пишнії кімнати,   

 срібло-злото скрізь ряхтить;  

 дорогії самоцвіти,   

 наче зорі, миготять,   

 скрізь заморські дивні квіти,   

 по клітках пташки сидять;  

 золотії грають рибки   

 в кришталевих скриньочках;  

 і ведмеді ходять дибки   

 в рукавичках, жупанках.  

 Враз тебе там обморочать   

 блиск і пахощі міцні,   

 попугаї заторочать   

 приказки якісь дивні.  

 І безглузді очі втупить   

 в тебе рибка, мов чига...   

 Тут ведмедів гурт обступить,   

 кожен лапу простяга, -   

 той бере тебе за руку,   

 той торкає за плече;  

 боронь боже ворухнутись! -   

 кров одразу потече.  

 Бо крізь білі рукавички   

 враз проб'ються пазурі   

 гачкуваті, мов гаплички, -      

 так і вп'ються, мов щурі.  

 Тож, коли вже раз попався, -      

 наче в пастку бідна миш, -      

 то сиди, мов прикувався,   

 не рушай, мовчи та диші  

 Вийде Ох: "Вітай в гостині!   

 Чи волієш нам служить?   

 Чи волієш, може, нині   

 головою наложить?"  

 Скажеш: "Я служить не згоден", -   

 зараз цок тебе в лобок,   

 якщо ти носить не годен   

 рукавички й жупанок.  

 Стань на службу - подарують   

 рукавички й жупанець,   

 привітають, пошанують, -      

 тільки ж там тобі й кінець!  

 Вічно будеш пробувати   

 у підземному дворі,   

 більш тобі вже не видати   

 ані сонця, ні зорі.  

 Де торкнешся - всюди брами   

 під замком та під ключем...   

 Десь далеко хтось часами   

 озивається плачем.  

 Спів на плач відповідає,   

 плач на спів, так без кінця...   

 Кажуть, бранка там ридає,   

 жде юнака-молодця;  

 коло неї там жар-птиця   

 співом душу потіша,   

 та сумна міцна темниця,   

 смутна в дівчини душа.  

 Якби хтів їй волю дати   

 хто з хоробрих юнаків,   

 мусить перше розрубати   

 сімдесят ще й сім замків...  

 Вже вам казка обридає?   

 Що ж! хто має кладенець,   

 хай замки ті розрубає, -      

 буде казочці кінець!  

 [7.ІІІ 1906]