ПРО ВЕЛЕТА   

 (Казка)  

        Давно, в дитячий любий вік,               

 в далекім ріднім краю   

 я чула казку. Чула раз,   

 а й досі пам'ятаю.  

        Мені її розповідав   

 малий сільський хлопчина   

 без тенденційної мети,   

 бо він же був дитина.  

        Ні, він розказував її   

 з простотою святою   

 (я, може, помилку роблю,   

 що казку в рими строю).  

        Ми з ним сиділи у садку   

 вечірньою порою,   

 в той час, як захід розпалив   

 пожежу за горою.  

        Вечірній вітер турбував   

 стареньку нашу грушу,   

 і щось таємне і жаске   

 нам заглядало в душу.  

        Усе лякало нас: трава,   

 що тихо майоріла,   

 і гаю дальнього стіна,   

 що в заході горіла.  

        Та навіть в груші тій старій   

 ми певності не мали, -   

 хто знав, про що її гілки   

 "на мигах" промовляли?  

        А найстрашніші нам були   

 оті ставні тополі,   

 що вшикувалися в ряди, -   

 запевне, з злої волії  

        Бо все те, запевняв Лаврін,   

 (так приятель мій звався),   

 зросло на велеті тому,   

 що з богом позмагався.  

        Той велет сильний був колись   

 не тілом лиш, а й духом,   

 всі людські пута й кайдани   

 зривав єдиним рухом.  

        Його збороти не могла   

 ніяка міць ворожа,   

 поки на нього не прийшла   

 таємна кара божа.  

        Чим велет бога прогнівив,   

 того Лаврін не відав.   

 Питала потім я й старих,   

 та жоден не повідав.  

        Не встрелив велета господь   

 своїм ясним перуном,   

 а тільки сном його накрив,   

 немов м'якеньким руном.  

        Сон, кажуть, божа благодать, -   

 ні, часом кара божа!  

 Спіткала велета у сні   

 пригодонька негожа.  

        Ліг велет - думав, на часок,   

 та й спить уже століття,   

 землею заснітився весь   

 і марить про страхіття.  

        Бо скористали вороги   

 з його важкої млості,   

 безкарно точать з нього кров    

 і трощать білі кості.  

        Вже оснували тіло все   

 залізними дротами,   

 припали до глибоких ран   

 неситими ротами.  

        Не раз до серця глибини   

 сягають хижі руки,   

 а велет спить камінним сном,   

 хоч терпить люті муки.  

        Часами болісно у сні   

 наморщить густі брови,   

 тоді стинаються й шумлять   

 гаї, ліси, діброви.  

        Як дошкулить несвітський біль,   

 він трохи ворухнеться,   

 по тілу корчі пробіжать,   

 уся земля здригнеться.  

        Та не бояться вороги,   

 гадають: "Ет, примара!"   

 Але ущухне божий гнів,   

 минеться й божа кара.  

        І встане велетень з землі,   

 розправить руки грізні   

 і вмить розірве на собі   

 усі дроти залізні.  

        "Все, що налипло на йому,   

 одразу стане руба..." -   

 хлоп'я спинилось. Нам обом   

 волосся стало дуба.  

        "Коли ж він встане?" - тремтячи,   

 спитала я хлопчину.   

 "За рік, сто рік чи за безрік,   

 а може, й в сю хвилину".  

        Тут раптом вихор налетів,   

 і дерева здригнули.   

 Ми, як сполохані пташки,   

 до хати враз майнули...  

        Кохана стороно моя!   

 Далекий рідний краю!   

 Щораз згадаю я тебе,   

 то й казку сю згадаю.  

 Єгипет, 5/ІІ 1913