Ніна Цебрик

Померти у мріях

Ну, мене завжди дивують люди, які бояться закохуватись. Це ж так просто.

От, я- Зіна, здається те і роблю, що лише закохуюсь.

 Останє кохання, тобто теперішнє, мене здивувало більше усіх. Блін! Повторюю я собі, ЗУПИНИСЬ!!!! Це твій друг, один з найкращих друзів, а серед хлопців -  єдиний. Хоча, я уже і подумувала над тим, щоб скоротити їхнє число, надто я втомилась від подруг, яких лише потрібно оберігатии і підтримувати. Ну і що я мелю, і куди я без них? ОХ! Тільки щоб він відповів мені взаємністю!!! Будь ласка, БОЖЕ!!!

Нарешті, урок закінчився, і вийшовши на коридор, я почала шукати очима подруг, і його -  своє нове „кохання на усе життя” ( Ги-Ги! Хоч би місяць протягнув).

-           Ну, і де ти бродиш?- запитала мене Іра, одна із тих найкращих подруг, від яких я втомилась, хоча і сильно любила. Це була висока, войовнича, міцна і дуже серйозна дівчина,душа компанії і головний винуватець усіх „пригод” , що з нами траплялись. Найсильніше  вирізнялось в її неформалізмі і протиставлянні себе світу -  це її вічно брудне чорне волося і круті наряди в стилі панк.

-           Та я, тіпа, уроки відсиджувала!

-           Ну і, що ти сьогодні там осягнула? – іронічно запитала вона мене. Я зрозуміла, що щось пропустила поки мріяла на уроці.

-           Я щось нічого непочула... Думала про вас.

Я прикусила язик, бо нехотіла розповідати їй про Сашу, ми усі його любили і були хорошими друзями, але було пізно.

- О, НІ! У тебе знову нова симпатія! І хто на цей раз  твоя  нещасна жертва?

- Поглянь! Хто сюди іде, та цеж Маша, Саша і Вова! Банда в зборі! Які плани на сьогодні? – я  невинно всміхнулась, щоб голосно не заржати. Мене сильно смущала присутність Саші і його чудові парфуми, що викликали збочене бажання накинутись і дико розцілувати, покусати це невинне створіння! А потім... я краще помовчу.(Речення в наступному рядку)

 Я  і так вся спалахнула в його присутності, це помітила Маша, вона знає мене краще за інших ( ОБЛОМ )!

- А що пані Іра вам не розказала, що ми сьогодні утнемо?

Все було, як у сні. ВІН заговорив(!), а я вся впріла. ”От ідіотка, НЕ МОВЧИ І НЕ ДИВИСЬ ТАК ( А-А-А-А-А!!!!!! )” .  Як я тупо виглядаю, напевно.

-           Короче, а чо ми стоїмо? Пішли на вокзал, по дорозі розповім! Ей, Зіна, ми тут!!! – сказала Маша, потормосивши мене за руку, а потім відвела у бік так, щоб ми ішли останніми.

-           Е-е-е, дівчино, не коси ти так на нього! Ну-ну, я в шоці з неї! І чого ти смієшся? Це та, що не буде більше нікого любити! Ану, колись! Що це за дивні погляди? – запитала вона мене пошепки.

Але ситуацію цим неврятуєш. Саша, розмовляючи з Вовою, пристально дивився мені в очі і йшов повільно, не даючи нам з Машою усамітнитись.

-           Якщо їй ніхто не розкаже,тоді я сам! – О, БОЖЕ він заговорив, а я ні слова не зрозуміла. Невже ця репліка до мене?

Я зрозуміла, після того, як Маша добряче мені стала на ногу, що тупо усміхаюсь, дивлячись йому в очі. І як на зло, швидко пішла  вперед до Іри, залишивши мене з ним.

 - І що ти мені хочеш сказати? – запитала спокійно я ( вибухнувши всередині )

- Ми вирішили сьогодні, прямо зараз, з’їздити в Тернопіль, – сказав він нахилившись ДУЖЕ близько до мене, неначе я і так не почула б.

 - А якщо не секрет, то нашо? Бо дома мене вбють, що я так просто поїхала. Нафіг!

 - Ну-у-у, не на фіг! – сказав він посміхнувшись. Я почервоніла.

До нього підійшов Вова і вони продовжили розмову. А я стала біля дівчат очікувати поїзда.

-           Нашо ми їдемо?

-           Я думаю, полазимо, купимо рокових дисків, – сказала Іра.

-     А я без бабла! - це була правда, і я сильно злилась, що мене раніше не попередили.

-           Нестрашно!Якщо шось, то у Саші позичиш! – безтурботно сказала Іра

-           Ей, ви, змовниці! - я образилась...

Не встигла я себе дозахищати, як прийшов поїзд і я справді позичила горші у Саші. Ми усі сіли разом, я навпроти Маші, як завжди, і це не давало можливості виговоритись перед дівчатами, а присутність Саші зробила мене глухою до всього і на всі їхні звертання до моєї персони, я відзивалась знаменитим: „ШО-ШО?”Так що скоро мені з розмовами дали спокій, чому я і була рада, і роздумувала. Чому раніше ввіжала Сашу некрасивим і ставилась так паралельно?

Але спокій тривав не довго. Наш поїзд зупинили у якомусь забитому селі, через проблеми із поїздами і якісь накладки у графіці. Ми дуже здивувались, адже раніше такого нетраплялось.

-           Іра, сходи з Зінаїдою, купіть нам морозиво. А то ми помираємо від жари, а ви всеодно, щось дуже тихі сьогодні! – сказав Вова, з вічно мученицьким виразом обличчя.

Я була рада цьому, бо відчувала, що скоро вся згорю, хоч і осінь, але жахливо душно, і Саша тут.

 -Ти, ідеш? – запитала мене Іра.

- Так! Зрадістю, уже час провітритись.

Ми вийшли з поїзда, запах спрілого листя вдарив мені в обличчя, і в голові запаморочилось. Я подумала, це вже осінь, і скоро 1-шого листопада, мені буде 18 років, і хоча я серед них молодша усіх, ця сума радувала.

-           Нехвилюйся, він нездогадається!

-           Що? – перепитала я у Іри.

-           Що тобі подобається!

-           Чому ти так думаєш?

-           А ти поменше коли думаєш на Вову пялься! І розмовляй з Сашою хоч інколи, а то, шо він не скаже, а ти шо-шо (в кращому випадку), а то взагалі мовчиш!

-           Упс!

Ми дойшли до лотка, Іра набрала морозива, на цілу орду. Ми повертались, до поїзда залишилось пройти три колії і два перони, але її приперло і я залишилась навулиці, навітрі, який став прохолодний. І щей з морозивом у руках. Я злилась на долю і Іру, думаючи і якого цього я поперлась у той Тернопіль, щей доїхати невиходить.

-           Привіт! – почула я за спиною.

Це були мої однокласники.

-           Ну, привіт! – сказала глухоя.

І пішла до поїзда, що стояв найблище, Я там помітила цікаву картину, на яку чомусь ніхто не звертав увагу. На самому кінці вагона у небезпечній зоні сиділа дівчинка, приблизно шести років.

- Мала, злізь звідти, і то швидко! – сказала я якось тупо, швидше злякано, що потяг рушить.

Але дівчинка і надалі сиділа, навіть неглянувши на мене. Я побачила якогось залізничника, що проходив перевіряючи поїзд.

-           Вибачте, але тут якась дитина. – сказала я зновжтаки нашугано.

-           Тьху! Знов наркомани, розвелось вас тут! Ану іди звідси!

Я незрозуміла, він,що до мене? А чого? Я звісно трохи схожа на наркомана, через недосипання. Але я оглянулась, а там де сиділа дівчинка уже нікого небуло.

- Куди вона ділась? – запитала я сама у себе ( говорити з собою для мене не в новинку, навіть на людях,ех тяжка доля)! Просто було неможливо їй зникнути так швидко без сліду, і щоб я не помітила. Усьо! Іду до психіатра завтра перевірятись, ніби і чаю не пила, а так глючить.

 Я згадала про Іру і пішла за нею в туалет.

- Ну скільки можна?!

Але на мій ВЕЛИКИЙ подив там нікого не було...шо за фігня? Я підійшла до тьоті при вході, що приймала оплату, і спитала

-           А, що дівчина, що заходила, така з чорним волоссям і в панк прикиді уже пішла?

-           Тут взагалі нікого не було вже як дві години ми закриті!

-           Як?  - в голові в мене паморочилось, а серце швидко билось від жаху.

Я, злилась, думаючи, що це ще один розіграш, і ішла до поїзда з бажанням добряче покричати. А в той же час мене сильно хвилювало, чому я непомітила, як Іра вийшла, адже я весь час бачила туалет.

Та мої думки перервав сильний жах від дальше побаченого....поїзда не було.

Я побачила однокласника з яким віталась, його звали Петя, я знала, що йому подобаюсь.

- А де поїзд на Тернопіль, що тут стояв? – запитала його я.

- Ти, сильно спізнилась, він приблизно годину тому рушив.

У мене в середині все шалено забилось, я промовчала, що мене пару хвилин небуло. І старалась ніпрощо не думати, особливо про відсутність грошей у мене. Я стала біля Петі і почала знімати стрес з допомогою поїданя морозива, яке трошки підтало, на дворі ставало усе холодніше і противніше, я бачила, що поїзд Петі на село уже прибув і він стоїть просто біля мене, і я рішилась

- Слухай позич мені пару гривень на квиток, а то я на нулі, а тут якось невесело чекати, коли мене найдуть рідні!

- Чогож ти мовчиш? Я з радістю позичу! – сказав він протягнувши мені пять таких потрібних зараз мені гривень!

Він поїхав, а я залишилась зовсім сама..........чекати, чогось? Ну, може щастя?Після початку уже другої порції мене затошнило і про морозиво прийшлось забути, а жаль цілих пять порцій дорогого, хорошого і мабуть смачного.

Нарешті, щгось поїздоподібне зупинилось, поперше це був старий, обдертий поїзд непридатний навіть для возіння худоби. І це був саме мій поїзд, тобто останній на сьогодні тому я вирішила, що і ним поїду. Перспектива ночувати на вокзалі серед бомжів, маньяків не радувала, та і вокзалу як такого не було, а вже холод був конкретний! Оскільки за цей час я здогадаклась, що напрямків тут не обявляють, то пішла питати у найлюдніший вагон куди їдемо.

Я зайшла у вагон, тут мій шок, що трошки був спав досяг різко критичної точки ЖАХУ! Ну це за мягко сказано, але я опанувала себе

- Вибачте, - звернулась я до старе-е-е-зного дідка з дуже вже неприємною зовнішностю – а цей поїзд їде у Тернопіль?

- Ні! – сказав він, викликавши у мене страх, що він розвалиться.

 - А в Теребовлю?

 - Туди заїжжає.

Ну, цей дідок небув самим страшним тут, мене нашугало інше, всі у поїзді були літні люди, більшість каліки, чи дуже вже зуродувані, неначе від фізчного насильства. Єдиною більш менш молодою особою можна було назвати жінку біля якої я і сіла, вона була німою, як я дізналась потім, але увагу привертав синюшний відтінок шкіри ( хоча він у всіх тут бів таким, а в декого жовтим ), і шрами по її обличчі були просто жахливі, один створював відчуття, що колись їй розрізали рот від вуха до вуха. Фу! Що за гидоту ти думаєш? Запитала я себе. Коли поїзд рушив мені вдалось більш спокійно оглянутись, хоча і мене піднуджувало від страху і хотілось розревтись, чого я поїхала. Але була уже ніч, і мабуть пізня, я вперше пожалкувала, що не ношу годинника. Але що б це змінило? Особливо мою увагу привернув хлопчик без ніг попояс, він виглядав старо не політах, хоча було видно, що передімною дитина років 13-ти, його тіло було вкрито гаочіркою і я мало, що розгляділа. Мене цікавило, що він тут робить, все тут було парадоксально. І тут я почула знайомий голос

-           Добрий вечір! Зінаїда, куди так пізно направляєшся?

Я підняла голову і побачила, що це моя колишня вчителька першого класу, вона жахливо зістарилась, я її з класу пятого в школі не бачила, казали, що вона померла. Та я тут нічому недивувалась.

- Добрий вечір! Ольга Семенівна, вибачте я вас невпізнала.

 - Я тебе неочікувала тут побачити. – сказала вона, як мені здалось з співчуттям.

 - Усі рано чи пізно поїздами їздять! – спробувала я пошуткувати, мені було приємно зустріти тут когось знайомого, хоча було якось непособі.

 - Така молода.... – сказала вона із сльозами на очах.

Від чогомені стало так жахливо, що я подумала, що помру від зупинки серця, чи ще якоїсь фігні. Але я жила і була тут ( тобто незнаю де ) Хочаб я охрестила це місце задницею світу! Та я вирішила нічо більш непитати. Вона і так почала шось говорити про свого внука, що я уже прослухала.

-           Знаєш Зіна, я їду його провідати!

-           Вибачте, кого?

-           Свого внука.

-           А! Аскільки йому років?

-           Як я була останній раз було три, а зараз певно 12.

-           Ого, давно небачились! – і правда ОГО подумала я вони ж в одному місті живуть. І звідки вона їде? Та я промовчала.

-           Та я уже і не побачу...

І тут я подумала, що точно я вижила з розуму, а якшо невстигла, то зараз виживу!!! Вонаповернула до мене обличчя, яке я ніяк немогла конкретно розглядіти, мабуть через напівтемряву... О! БОЖЕ!!!! Та в неї небуло очей і виглядала вона старше ніж я думала. Мені здалось, що я закричала, або сплю.

Вона взагалі ніяк не виглядала, її обличя було неначе чимось стерте, жовтувате, і в зморшках, вона дивно ззсохлась...а очей, їх ніби і ніколи небуло.

Я була в трансі і хотіла вибігти, але поїзд рухався.

Раптом усі сидячі там підвелись і попрямували у інший вагон, незважаючи нінащо я пішла теж, незнаючи , що робити. Я побачила великий телик невідомо на чому працюючий і чувака біля нього. Не старого біль – менш нормального, але якось він виглядав дивно серед них, чи то вони були аж настільки дивними.

-           Я радий, що ви тут! – заговорив чувак на вигляд йому ледь за 30, але дуже неприємний, з еспаньйолкою-бородою, що робила його ще противнішим, одягнутий у костюм сірого кольору, і явно з лишнєю вагою.

-           Скоро кінець війни і я впевнений, що ми переможимо! – продовжив він.

Я так і непоняла про яку війну йдеться і до чого вони усі там?

Він включив телик, там показували викопування трупів, скелетів і іншої мертвячини.

-           Наш світ іде у пропасть,теперішні люди невміють жити, то ми за рахунок їх життя будемо повертати втрачені мертві таланти. Ви перші вдалі спроби і надіюсь станете у наші лави, щоб забирати непотрібні життя і воскрешати достойних.

Вони тупо дивились, а потім один сказав

-           І правда раніше було краще, а тепер люди розучились жити, пора спасати світ, поки він не спасся від нас!

Інші явно одобрли його слова.

-           О я бачу чужинку, як мило, вона теж, ще живе і має почуття, надіюсь приєднавшись до наших лав на створення кращого світу, вона позбудеться згубних речей : кохання, дружби, ліні, слабості і страху! Адже вони їй часто приносять біль, а кохання завжди невзаємне.

-           Ні! Кохання це прекрасно! І я щаслива. – закричала я крізь сльози бо він читав мої думки.

-           Правда? І ти щаслива, що будучи в компанії завжди сама і чужа?.... Що твій коханий любить іншу?

-           Звідки вам знати?! – закричала я – У нього немає дівчини!

-           Є! І тебе він навіть незнає і нешукає! А як побачить то і невпізнає! – сказав він підло усміхнувшись.

А я стояла і ридала, і думала, а може він правий? СТІЙ!!! ЗІНА, ти ради своєї прихоті і особистого щастя готова знищити життя на Землі і в собі? НІ! ЗВІСНО НІ!!!!

 - Подумай, але знай часу мало, а перемога за нами!

Мене вишвирнули з поїзда, я впала на землю і завмерла, мене трусило,було страшно і самотньо. І ще було жалко внука вчительки, явже зрозуміла, як його навідають!

-           Ну і чого ми сюда приперлись? – запитав Іру Саша

-           Ти помовч! І взагалі нешуміть тут!Ми приїхали по зброю!

-           Та в насїї повно, якби щось давала!

-           Ця дасть! Повір, це нова розробка, що знищує їх безповоротньо!

-           Найшли місце де роздавати зброю, біля залізниці! Та їх тут повно, загребуть не вирвешся!

-           Помовч, а то нелише зпагребуть ... – сказала Іра і засміялась.

-           Ну, ти і пошлячка! Блін де вони?

-           Що ти хочеш? Хочуть побути на самоті.

-           Найшли час! Кращеб зброю несли!

-           Та йдуть уже

-           НАРЕШТІ!!!

До них підійшли Маша з Вовою, які не переставали сперечатись кому з них дістанеться базука, і хто з них крутіший.

-           Я КРУТА! – сказала Маша, останнє слово було за нею, бо базуку всеодно забрала Іра. І на неї всі взлились.

-           А де моя дівчина?

-           ????

-           Ну Оксана! – сказав Саша, явно хвилюючись, хоча вінїї ніколи нелюбив посправжньому, але сам бути нехотів.

-           Та я тут! Просто відстала. – сказала невисока симпатична блондинка з великими обємами як на свій вік.

Але раптом усі замовкли почувши глухий удар об землю неподалечку.

-           Шо то було? Сказала Маша попередньо Зажавши Вову.

-           О! Ну ше одна КРУТА! – сказав той, намагаючись приховати страх.

-           Ну, я боюсь!

-           Так! Замловкли усі. – сказала Іра, повільно наближаючись до того, що спричинило їх страх і занепокоєння.

-           Що там подивись, і вшиваємось. Ранок уже. А це повна ХАНА! А нам ше далеко додому і залізницею. Нікого нелякає перспектива? – сказала Оксана.

-           Це людина, дівчина і вона здається спить. –прошепотіла Іра вдивляючись у темну пляму, яку розгледіла лише вона.

-           Мабуть шпигун! – сказав Саша.

-           І багато ти бачив шпигунів, що сплять на завданні? – засміялась Маша, підійшовши поближче до тіла. – А давайте візьмемо її з собою, а коли прокинеться то допитаємо!

-           ОК! Тащити будете ви з Вовою! – сказала блондинка.

-           От! Сука – прошепотів Вова.

-           Я з тобою згодна, от би її допитати! Ги-ги! – Маша знову розсміялась, але поглянула на небо, і побачила, щ0о уже ранок. Це її злякало.

-           Нам і правда пора!!!

Вони рухались тихо і швидко, щоб їх не помітили! Вони сіли у вагон і їх химерний поїзд немов із іншого виміру ( лише один вагон ) рушив додому у Теребовлю.

Усі були втомлені і хотіли спати, а заснути боялися. На це були свої причини у кожного. І тому усі з деякою заздрістю дивились на сплячу дівчину і все більше вірили у те, що вона зрадниця роду людського.

-           Та розтріляти її поки не пізно! – сказала Оксана,порушивши важку тишу, сум який огорну раптом усіх їй як завжди залишився невідомим.

-           Та нє! Почикаємо дому. – сказала Іра. – і втупилась у сплячу, задумано дивилась на неї аж до Теребовлі.

-           Ей! Іра, пора, ми дома. – сказав Саша вибивши її з роздумів.

-           Знаєш, мені так знайоме це обличчя, але я незнаю чому.

-           Та, як чому, це ще раз говорить, що вона зрадниця, бо от я її незнаю. А вони ведуть проти нас психотропну війну!

-           Може її справді було треба убити, хто знає що вона принесла з собою чи у собі! – сказала Іра коли вони уже виходили.

Я прокинулась від шуму в голові боліло. Якщо я виживу то уже нічому дивуватись не стану. Знайомі голоси.... я повернула голову, і здивувалась...........я сиділа у клітці, а біля мене з чимось типу зброї стояла Іра.

 - Ей! Ідіть сюди, вона прокинулась.

 - Е –е! Чо ви так вставились на мене? – запитала я ...........ну блін і шо це за фігня, і шо я тут роблю? Та я сказала  - Іра, а шо то за штука в тебе в руках?

 - Вона знає як мене звати...

 - Мені страшно – сказала Маша, зажавши Вову, чому він був радий.

 - Небійся, я тебе захищу!

 - Який ти крутий і сильний! – сказала Маша обнімаючи його...

 - Ну, ну я в шоці, і лишай їх після цього на самоті, так і до внуків не далеко, а мене всього пару годин не було. – сказала я ЗДИВОВАНО.... мене здивувала їх реакція. Оксана помітила, що Саша весь час зирить на мене і явно ргозізлилась.

 - Це точно шпигунка, давайте убємо її. – сказала злісно вона.

 - Ну да, а заснула вона від ваших нудних розмов, щоб відпочити! – Саша сказав, це з іронією і додав – Давайте хочаб допитаємо її.

 - АГА! А допитувати будеш ти, аякже я навіть знаю як.......... – правда Іра не договорила, як того що на неї вставилась блондинка.

 - Ну народ ви шо ЦЕ Я ЗІНА, А точніше Зінаїда.

 - Так не пудрь нам мозги. – сказав Саша, йому явно це імя не було знайомим.

Тут я виразила почуття за допомогою свого запасу нецензурних слів ( вирізано цензурою), який збирала на протязі усього життя. І дуже засмутилась побачивши, що він не такий уже і великий, якихось пять хвилин заняв. І шо за життя вчишся, вчишся, а тут такий облом.

-           ОГО! – сказав Саша перервавши хід моїх думок, взагалі після моїх слів була така тиша, і всім присутнім здалось, що вони знають мене.

-           Не ого, а ВАВ... – це була вже Іра, через неї я почетвоніла, справді переборщила я з набором слів...

-           А про цих *** бурундучків якими ти закінчила, я запишу! – сказала мені Маша, і я зрозуміла, що покорила їх серця, всіх крім одної.

-           Ну може ви випустите мене з клітки, два здорових хлопця і три дівчини з базуками, і шо я вам можу зробити? – у мене здавали нерви у клітці, клаустрофобія блін!

-           Поведемо її на допит. – сказав саша, якрсь збочено... – І не дивіться на мене так!

Тепер я оглянула, де це я.... ну це була якась трьоповерхова, будівля, судячи із всього недавно банк. Вікна були забиті металевими пластинами, а обстановка Д-У-У-же похмура.

-           Ну так! Розказуй, хтоти і звідки. –сказав Саша, близько нахилившись до моєї шиї, що аж мурашки по шкірі побігли.

-           Е-е! Ти полегше, я казала, я Зіна. Ваша подруга і всьо тут!

-           Та чо ми паримось, давайте розтріляємо її – знову та СУКА блондинка.

-           Я проти!- сказав Саша на мою велику радість.

-           Стоп, хтось розкаже, кого ви боїтесь, нащо вам зброя і шо за фігня вопше? – я була розгнівана тим що мене хотіли розтріляти, і налякана взагалі.

-           А може вона чокнута? – запитала сонна Іра, хоча тут усі крім мене були сонні.

-           Сумніваюсь,що я чокнута! – я уже про це думала .

-           От-от, бач, а підозри то є! – сказала весело Мaша, яка уже нічо в мені не боялась.

-Але поясніть мені, що відбувається?- це я сказала цілком серйозно.

  - Нічого хорошого точно! – сказав засмучено Саша. – Ми ведемо війну уже як три роки з ворогом, кількість якого лише зростає.

 - Ворогом може бути будь хто з нас. Розумієш, вони можуть впливати на память, бажання думки. Але ми рятуємось з допомогою психотропних ліків та мрій, на які їх сила не діє. – Іра подала мені ці ліки. – Випий і зрозумієш чи ми справді знайомі.

 - Добре, але хот ВОНИ?- я поклала таблетку на язик, пече зараза. Про смак взагалі мовчу.

 - Ми точно незнаємо, просто одного дня з цвинтарів почали зникати трупи, згодом вони приходили живими до родичів, і виглядали, думали нормально. Вони нападали на живих людей і висмоктували щось з мозку, гіпофіз здається, і з допомогою цього оживляли давно похоронених, декого з людей вони не чіпали, а переманювали на свій бік. І ці люди сильно змінювались. Питається яка логіка цього? А вони говорять, що хочуть створити новий світ та расу, справді сильних і вічних ( за допомогою людей-рабів), щоб досліджувати нові світи та можливості. – це сказала блондинка, якось із холодним захопленням цією історією.

 - Ну, як подіяло? – спитала Іра, коли ми уже прогулювались з нею по коридору, просто ішли на перший поверх.

  - Та ні усе як завжди і вас я знаю, а ви мене і давно причому.

 - Вав! Значить  нас добряче промили, коли ми без вітамінів їм попалися. Тільки нашо?

 - Мені взагалі усе тут цікаво. – я усміхнулась, бо якось немогла повірити у серйозність ситуації, та фіг, до мене також память почала вертатись. І шо мене здивувало, це битви, які я пригадала, але на чиїй я стороні була? ТА ЗВІСНО на їхній, за кого ше, за монстрів?

 - Ну і ким я тобі була? – спитала Іра. – та і інші теж, по черзі.

 - Ти? Однією з найкращих подруг, хоча Маші я довіряла більше секрктів, Вова? Просто друг, але ми мало базарили. – і тут я зробила дурницю, яку собі не пробачу. – А Саша, він був мій наречений! – О! БОЖЕ! Чого я це сказала, чи мені мозги взагалі вишибло від цієї таблетки, чи шо? Але я саме це знала, як не заперечну істину.

 Іра замовкла глянувши здивовано мені за спину, наче щось хотіла сказати. І я почула голос.........це був Саша, що прийшов кликати нас на обіd.

-           А хто тоді була Оксана? – запитав він, дивлячись мені в очі, і я зрозуміла він мені повірив. ХВАЛА НЕБЕСАМ!

-           А, вона.........-я усміхнулась – її знаєте я щось непамятаю взагалі хто вона і звідки. – у мене знову мурашки по шкірі, та вже не через Сашу.........а через Оксану, яка зявилась невідомо звідки ( правда зі мною щось часто таке трапляється тепер, усі зявляються і зникають, я і помічати не встигаю), усьо до психолога вважайте я записалась.

-           Я всеодно тобі не вірю! І цьому дивному совпадінню зустрічі з тобою! Ти наш ворог і я це знаю, жаль, але незнають вони! – сказала вона із злобою, і в її очах я побачила страх.

-           Я тобі теж, і мені наплювати на твою довіру! – вав, як круто, такого я від себе неочікувала, але справа серйозна, на кону Саша.

-           Так, ви ідете на обід? – ліниво промовила Маша, яка тільки що прийшла і була дуже зла на Вову, за його розвязаність і приставання.

Після обіду мені виділили  кімнату, мене туди провів Саша, хоча зараз мене це не цікавило, я думала, над тим хто така Оксана?.

-           А, що це за дивна війна і що ви тут робите?

-           А не забагато запитань, як нараз? – запитав він мене і підійшов дуже близько, що я могла відчувати його дихання. Він зробив ще один крок і прижався до моєї спини.

-           А це правда?

-           Що? – запитала я боячись поворухнутись, ну і того, що знову щось непочула.

-           Те, що ти моя наречена?

Від хвилювання я незнала, що говорити, тому що сама нічого незнала....

-           Мабуть........так... – я зрозуміла, що фраза прозвучала дивно і затянуто.

-           А, що ми робили тоді?......Як були знайомі.

Такого я неочікувала навіть від нього.

-           Ну........та, нічо........розмовляли, я почала потроху відсуватись, щоб вирватись із цих дивних обіймів.

Але тут Саша конкретно мене здивував. Він обхопив мою талію рукою, і обернувши мене обличчям, притягнув до себе, наблизився до моїх губ...я закрила очі в очікуванні поцілунка....а він усміхнувся і сказав

-           Я вірю, що ти говориш правду....ну надобраніч не буду заважати тобі. – сказав він і вийшов з моєї кімнати, а я впала, я була шокована.

Ранком прийшла Іра, Саша розказав їй усе, що відбулося.

-           Незважай – сказала вона – Він дивний хлопчик – вона засміялась.

-           Дуже! Я його нехочу бачити!

-           Ти подобаєшся йому!!!

-           А Оксана?

-           Він її не любить і не любив, і вона це знає, тому і злиться через твою появу.

-           Ви мене пригадали?

-           Вибач....ні.

Ми вийшли у коридор і я побачила велику кількість людей, більше ста точно, вони готували зброю і говорили, що сьогодні у вечері прийдуть автомобілі з дітьми, яких потрібно переправити у безпечне місце. А тут вони заправляться, відпочинуть і буде зміна посту. Тому охорона потрібна велика.

-           Ви теж їдете? – запитала я Машу.

-           Ага! І ти з нами, аж до нового кордону.

-           Е-е! Це де?

-           Ну місце де мир і закінчуються бойові дії.

-           Ясно.

Тут на Машу накинувся Вова і я змахала, я була в компанії, але самотня, а хлопець якого я любила не памятав мене, і мав іншу.................десь я це уже чула, вот блін дежавю.

Вечір настав швидко, мені не дали зброї того я мала іти з Сашею, вова з Машею, а Іра і Оксана спереду далеко від нас ішли мовчки, Оксана випереджала усіх. Я мовчала і не розмовляла з Сашею не дивлячись на його спроби заговорити, чи попросити вибачення...........я не була зла, просто слухала нову суперечку між Вовою та Машею, що їшли не подалеку.

-           Всеодноя більше ворогів убила!!!

-           Ну, з тобою неможливо сперечатись!!! Я ж у більше боїв пройшов!

-           Ну і шо, хто знає, що ти на них робив! – Маша сміялась... ГОЛОСНО.

-           Да, тобі зраджував з монстрами!!!

-           ШО????...А я то думаю де він пропадає, хвилююсь.

-           О! Ти хвилюєшся за мене! Я радий.

-           Е-е! Тобі причулось.

Тут вони замовкли і я побачила, як до мене направляється блондинка, а за нею бігла Іра і щось кричала, але було шумно і я не чула, всі заметушилися. А Оксана підійшла і наставила на мене зброю...я подумала. Що це кінець, Іра закричала.

-           Стій! Що ти робиш!? ВОНА ЗРАДНИЦЯ, розмовляла з монстром!

-           Ти нічого нерозумієш, я не зрадниця, зрадила вона і погубить нас! – Оксана збиралась вистрілити, але мене врятував постріл Маші і блондинка пала.

-           Вона.........не.....та... – це була остання її фраза, яку здається лише і я почула.

Усі мовчки дивились на труп, це був стрес.

-           Тепер усіх будемо, що години перевіряти, бути уважними тепер слід, вони за близько підбираються! – сказала похмуро Іра,і дала мені зброю, що трапилось конкретно вона не говорила.

Ми їшли тихо, та я починала розуміти значення слів блондинки і мені стало весело, це було важко приховати і я відійшла від Саші, він став мені гидким, а швидше байдужим, як і усе навколо.

Я не та, я інша.........я ніколи незнала Іри, Маші, Вови, Оксани. Останню замінили мною, на те були причини. Я згадала усе. Оксану врятувала від смерті її бабуся, що зрадила наших, і пішла на бік цих слабких і тупих істот, з такимиж почуттями, що робили їх ще тупішими. А за її бабусею пішло не мало” новонароджених” на бік людей і мене, як шпигуна послали до них, щоб коли бабуся блондинки прийде знищити її, і розвідати шлях вагона з дітьми чиї життя будуть даати життя і молодість достойним, НОВІЙ РАСІ, єдиній і найвищій. І якчесть мені служити їм, і колись стати однією з них.

 - Не жалій її, вона зрадила нас! – сказала мені Іра.

  Важко було втриматись, мені було весело, я знала кінець цієї історії, і сотні їй подібних, у мене це невперше.

-           Я просто не розумію, як вона могла, і навіщо? – запитала я контролюючи іронію у голосі.

-           Ніхто не розуміє....що це? – прийшли наші війська, я була щаслива і посправжньому.....О! БОЖЕ! Що я роблю, я зрадила людей і не вперше! Але я незнаю ХТОЯ? І ЩО Я?

Їх звязали і привели до чувака з гидкою іспаньйолкою.

-           Гордіться! Ви дасьтете початок вищому життю.

-           ПІШОВ ТИ НА ХУЙ!!! – сказала Іра- і твоя вища раса теж.

Я стояла у дверях вагона, на мене дивився Саша, не з злостю, а з сумом і якось романтично та красиво...............умене базука..............уМЕНЕ БАЗУКА.........У МЕНЕ БАЗУКА, і я незвязана.

Мені було усе пo… тепер, того, що я любила....ЛЮБИЛА САШУ! Я схопила базуку з плеча і швидко вистрелела у чувака, який цього неочікував, того що я не думала, а мріяла про це, і Сашу, і волю, і щастя. Іра з Сашею підвелись і почались розвязуватись, а я валила усі кого бачила ДИКО ДУЖЕ ДИКО, тогощо боялась втратити кохання знову.

Тут вірвались Вова і Маша озброєні до зубів, коли на нас напали, вони змились у ліс.........невідомо шо робити....треба буде запитати, якшо виживу Ги-Ги!

Я відчула його руки на своїх плечах ( ну блін як у романі)

 - Уже усе, заспокойся, ми виграли цей бій, а може і війну.

 - Так швидко? Я спокійна... – це була брехня.

 - Тебе всю трусить, я надіюсь, що швидко. Можна тебе поцілувати.

-           Ні, я неможу, хочаб через блондинку.............тобто Оксану.

Він нічого не сказав, лише обійня мене .........так ніжно, що я чуть нерозплакалась. Я непережилаб втрату його.

-           Ти! ТИ НАС ЗРАДИЛА!!! Та я тебе убю, ми вірили тобі, а ти була чужинкою – кричала Іра, яку тримав Саша. – Ми убили подругу, невинну подругу через тебе, втратили сотні людей – вона плакала уже спокійно, а я терзала себе.

-           Якщо хочеш, то я стану перед судом, та стратою! – мій голос став металічний, важко сказати убийте мене незнати за що.

-           Ти, що! – крикнув Саша – Ти була не в собі, вони подіяли на тебе, ти невинна і неповинна.

-           Саша.......Ти сам чудово знаєш, що я винна. І що вони не можуть подіяти так, щоб людина зрадила, треба самому цього хотіти............а я Я ХОТІЛА і зрадила. Та я незнала, що я втрачала, нерозуміла, що роблю. Я нехочу бути небезпечною.  – я розридалась, ( жалко було себе і свого кохання, яке як виявляється зявилось тіки що і ніколи я їх раніше не знала)

Я не дала Саші обняти себе знову.

-           Нехай усе вирішить суд. – сказала Маша вийнявши голову із куртки Вови, вона плакала, а він неміг її ніяк заспокоїти, вона плакала і незнала чого, хоча так уже привикла до смерті у своєму житті.

Ми ідемо, ідемо за кордон, останню лінію мого життя, але мені не страшно, поруч мене Саша. Я вдихаю аромат його парфумів і заспокоююсь. Я не даю йому торкнутись мене, хоча так цього хочу............та нащо щоб звикав до мене. Ми мовчимо, тут так гарно, я бачу траву, ................що це ?...............постріли, але ми майже дойшли. Знову!

-           Їх не багато, патронів у нас достатньо МОЧІТЬ ЇХ І НЕ ЖАЛІЙТЕ! – я незнаю хто це кричав, було шумно і я трохи оглохла. Саша стріляв, спокійно і невимушено, а я спостерігала. Знову тиша, усі повертаються із бою

-           Ну що це за день такий? – крикнув Вова.

Саша стояв переді мною, і посміхався................тут його очі змінились виразом жаху...........він мене схопив і повернув так різко, що я аж впала, я почула постріл, ще один............він впав передімною на коліна...я бачила його кров.

-           Навіщо?! НАВІЩО ТИ ЦЕ ЗРОБИВ? – я не плакала, уже не було сліз.

-           Я просто люблю тебе........і не хочу бути самотнім коли тебе убють...Поцілуй мене і обніми.

Я його обняла, і так ,що він помер швидше від моїх обіймів.

 - Я ЛЮБЛЮ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!!!!

Наші виграли, Маша і Вова одружились. Іра стала крутою тьотьою.............а мене, мене стратили за зраду.

-           Ну і ще довго? – шо за фігня, я тіпа померла...

-           Скіки можна спати, АЛО!!! Це тернопіль.

-           А це голос Маші сказала я – відкрила очі, фух сон, просто сон.

Я побачила Сашу, і кинулась йому на шию.зажала як у сні і поцілувала

 - Я люблю тебе.

Запала тиша.

-           ВАВ! Сказав Вова.

-           Ну, я тебе тежє. Я люблю............

УСЬО ХЕППІ ЕНД блін.

Я буду цілувати......

Я буду цілувати - губи, в яких дихання незнайти.

Я буду мріяти про очі,

що мертві для дня, та живі для ночі.

Я буду обіймати тіло, що уже зітліло...

Ну це так.....пошугати когось своїми "мріями"!

НЕХОЧЕТЬСЯ жити!!!

О! Боже, ну, що мені робити?

Ще довго чекати?

Не можу ж я так повільно,

що дня себе убивати!

А хочеться жити, і щастя шукати.

Та, я у полоні!

І нікуди тікати!

Ніхто не чекає,

ніхто не шукає.

Ніхто не кохає!

А, я помираю.

Як, важко весь біль у собі тримати.

Під його вагою вмирати-згорати.

За, що цю кару мушу нести?

Невже не чуєш мене ти?

Я плачу, що ночі,

Усе забуваю,

А заснути не можу.

Чекаю! Кохаю! Ненавиджу!

І помираю.

Ні...я не відчуваю.

І не кохаю, не ненавиджу.

А просто біжу!

Від життя утікаю, я справді повільно помираю.

Пишу лиш те, що відчуваю.

Так цей світ пізнаю.

Добро та зло, любов, ненависть.

Красу - якій я поклоняюсь.

Вона кумир мій.

Ми віримо у кохання!

Адже, це сновне почуття,

що іде з нами усе життя.

Ми віримо у віру!

Адже, супутниця мрій вона.

Ми віримо в надію!

Бо без надій помрем,

Але чи варто жити,

Коли ні в що не вірити?

Я гадаю...ні