ЯК ДУБ ІЗ ВІТРОВІЄМ БИВСЯ

 Не одно уже століття  

 Дуб стояв, простерши віття,—  

 весь в корі, як у броні,  

 трудні роки, ночі й дні...  

 Знав одне лиш добре діло.  

 Листя дихало й раділо,  

 Дуб добрячим обростав —  

 доки й сам, як витязь, став.  

 Батьком був він Клену й Глоду.  

 Всім давав він прохолоду.  

 Кожен знав: хай грім гримить —  

 Дуб од бурі захистить.  

 Ось минуло ще століття...  

 Розгулялось лихоліття:  

 з півночі, з-під білих вій  

 хижо глянув Вітровій.  

 Глянув, станув, розігнався,  

 Дуб зелений захитався,  

 віттям він загомонів:  

 — Стережись! Встає мій гнів!  

 Ми ж ні в чім тобі не винні.  

 Ми — в землі, в своїм корінні!!! —  

 ...Та іде на Дуба в бій  

 розбишака Вітровій.  

 — Не шматуй красу зелену!  

 Я — захисник В'язу й Клену.  

 Ти на нас не налітай! —  

 пропадом ти иропадай!  

 Вітер слухати не хоче —  

 Дуба рве, свистить, регоче.  

 Густо Гусінь наліза —  

 думає, що Дуб — лоза.  

 Ну, а Дуб стоїть, не гнеться,  

 силі Вітру не дається.  

 Тільки віттям стрепене —  

 Гусінь з нього вниз сипне...  

 Знов тут Вітер налітає,  

 листя на льоту хватає.  

 — Падай,— каже,— на ріллю,  

 а то Шашіль я нашлю!  

 Гульк! — і справді Шашіль лізе,  

 аж кругом все стало сизе.  

 Дуб тут голос подає:  

 — Дятлику! А де ти є?  

 Дятел враз себе являє,  

 стовбур дуба оббігає,  

 в Шашіль дзьобом стук та стук —  

 й Вітер знову мов без рук.  

 — Ну що, взяв? — тут Дуб до Вітра.—  

 Сила ти нечиста й хитра.  

 Ти все ждеш на смерть мою?  

 Я ж ось, бач, живий стою!  

 Ох же Вітру і досадно!  

 Закружляв він листопадне,  

 та не вдержавсь па нозі   

 й опинився у грязі.  

 Дуб трясеться, Дуб регоче:  

 — Що твоя ще милість хоче?  

 У грязюці одпочить?  

 Так зима вже он спішить!  

 Вітер мовчки тут підвівся,  

 кашлянув та й подавився.  

 Дуб із нього засміявсь:  

 — Ну так як — навоювавсь?  

 Насилав на мене Шашіль,—  

 а в самого в тебе кашель,  

 насилав на мене жах,—  

 сам же ледве на ногах.  

 Зуби в тебе випадають,  

 очі й брови вицвітають,  

 хочеш крикнуть: «Йде зима!» —  

 а вже й голосу нема.  

 Ех ти, Вітре-Вітровію,  

 сам собі зламав ти шию.  

 Отепер іди та й плач  

 від самісіньких невдач.  

 Так промовив Дуб могутній —  

 і про день свій про майбутній  

 взяв він думати-гадать,  

 та ще й вітами гойдать.  

 1943