Олександр Тесленко
Дозвольте народитися
---------------------
Тесленко Олександр Костянтинович
Дьондюранг: Науково-фантастичні оповідання та повісті
К.: Веселка, 1987
---------------------
Русуля сиділа у м'якому кріслі біля великого екрана телеінформатора, на котрому кумедні мальовані чоловічки літали, наче великі мухи, і співали пісеньку про білого слона, що махає хоботом. Ось уже сьомий день вона нудьгувала в блакитних сутінках зали відпочинку. Вже сьомий день намагалася вона уявити свою появу на світ, вже вкотре втомлювалась від безлічі можливих варіантів. Буде поважна комісія, перевірять, як вона функціонує — медичний працівник, біокібер Русуля. Потім дадуть технічний паспорт і направлення на роботу. Цікаво, на яку роботу? В лікарню чи до якогось дослідного центру? Чи все буде якось по-іншому? Як? Губилася в догадках.
Поруч з Русулею дрімав майбутній викладач фізики. Трохи далі — майбутній консультант по науці читав якусь грубезну книгу, водив пальцем по рядках, ворушив безмовно губами. Клітоцибер, біокібер широкого призначення, усміхнено дивився на екран телеінформатора. Румеч, консультант з мистецтва, сидів у куточку біля тьмяного блакитного торшера з великим фонозаписником на колінах і складав вірші. Він сидів замислено, потім уголос читав, не зважаючи на інших (ті теж не зважали на нього).
— Під якою сосною високою...— промовив задумливо і надовго замовк, щось напружено пригадуючи.— Так, все вірно. Сосна — це вічнозелене дерево... Певне, дуже красиве... Тож
під якою сосною високою,
у якому далекому лісі
проростуть моїх рук чагарі,
старим коренем випнуться плечі?
І на денце якої криниці,
край якої дороги
силуету мого тьмяна тінь
упаде, як прощальне фото?
Де я буду?
Ким буду я завтра?
На якому із атомів?
На якій дощовій краплині
прилечу до якої хати?
І лише одне запитання
несу, ніби квітку осені:
дощі мої сліди змиють —
що ж по мені лишиться?..
Заплющив очі і знову нерухомо, задумливо сидів, складаючи наступного вірша.
Інших біокіберів Русуля майже не знала.
Здалеку долинув басовитий голос майстра Імбрикатуса. А потім ще один, незнайомий. Імбрикатус прочинив двері і зайшов до зали, але сам, і Русуля почала думати, з ким же він ішов коридором і кому голосно щось пояснював.
— Привіт, Русуля! — Майстер сів у вільне крісло поруч, дістав сигарету з великої кишені свого засмальцьованого комбінезона, що виділяв безліч запахів.
— Ви з цеху? — запитала його Русуля сторожко і навіть злякано.
— Так.— Імбрикатус зробив різкий рух, підносячи сигарету до рота, і сколихнув те море запахів, що виділяв його комбінезон. Русуля аж поморщилась від нудотного біолаку, що вже встиг вивітритися з неї самої за ті сім днів, відколи вона зійшла з конвейєра.
— Комбінат одержав нові замовлення?
— Ні,— байдуже відказав Імбрикатус, дивлячись на кумедних мальованих чоловіків на екрані.
— Чому ж ви були в цеху?
— Яка ти цікава!
— А з ким ви щойно балакали?
— З одним лікарем... Русулю, дай мені спокій. Он дивися краще,— показав поглядом на екран телеінформатора.
— А чого він приходив? — запитала Русуля, слухняно дивлячись на екран.
Імбрикатус демонстративно змовчав.
— Ви мусите відповісти.
— Я не люблю теревенити.
— Я не знаю, що це таке.
— Це значить підтримувати розмову без певної мети, аби згаяти час,— посміхнувся майстер.
— Я на таке взагалі не здатна,— образилась Русуля.— І ви це знаєте. Як ви можете чекати від мене цих... теревенів, коли самі створили нездатною на такі дії?
— Звідки я знаю, якою тебе створили?
— А хто ж знає?
— Я тебе не конструював. Я лише майстер, я знаю...
— Ви знаєте, як обшпувати смердючим біолаком, щоб аж очі виїдав,— спалахнула Русуля.— Чого приходив той лікар?
— Замовити для роботи біокібера.
— Ви прийняли його замовлення?
— Ні.
— Чому? — скрикнула Русуля.— Я створена медичним працівником. Я прагну щонайшвидше народитися, почати усвідомлену діяльність, а ви не приймаєте замовлення у лікаря, котрому потрібні кібери...
— Йому потрібна хатня робітниця і няня майбутній дитині.— Імбрикатус дихнув на Русулю димом, і вона закашлялась.
— А-а-а... То в нього приватне замовлення,— розчаровано мовила.— А наш комбінат служниць не випускає. Правда ж?
— Так. Я порадив йому звернутися до нас в архівний цех, там зможе підібрати собі ще путнього кібера, який був у вжитку. Все? Питань немає?
— Коли я дочекаюся народження?
— Звідки я знаю? Загалом комбінат забезпечив попит. Хіба якась технічна революція чи просто непередбачене замовлення.
— Для чого ж мене створили? Щоб я сиділа у цьому мороці біля екрана? Щоб я страждала? І Аманіту теж,— показала поглядом в глиб зали відпочинку, де біля колони дрімала така ж, як і вона, біокібер, медичний працівник.— Аби ми сиділи і чекали? Армілярію відправили в цех демонтажу відразу з цієї зали відпочинку! Вона тут просиділа десять років!
— Русулю, ми не винні, що за ті роки не прийшло жодного замовлення на кіберів такого вузького профілю, якою була Армілярія... Звідки ти взагалі знаєш про цю історію?
— Біокібери подейкують...— Русуля розхвилювалась.— До того ж в мені її блок корекції лімфодинаміки і ліва гемісфера центрального аналізатора... Тому кожна її думка... Все, що вона казала і лише думала,— зараз у мені. Тож я добре знаю, як ви з нею повелися.
— Ох, ця вже мені пам'ять поколінь,— зітхнув майстер.— Від вас нічого не приховаєш.— А подумки продовжив, що немає нічого доброго у використанні старих блоків пам'яті, більше клопотів.— Що ти хочеш від мене?
— Ще не знаю. Але ви можете щось зробити, аби мені не випала трагічна доля Армілярії...— відповіла і раптом попросила:— Віддайте мене цьому лікареві. Буду йому бавити дитину. Мені дуже тяжко тут, у вашій залі відпочинку. Дозвольте народитися!
Імбрикатус подивився здивовано, проте швидко підвівся і, не кажучи ні слова, підійшов до відеону в ближньому кутку зали.
— Алло! Архівний?
На екрані з'явилося сухорляве обличчя непевного віку і невизначеної статі.
— До вас приходив лікар вибрати старого кібера в служниці?
— Так, він і зараз у нас. Перебирає.
— Покличте його.
Майстер заступив екран відеону, і Русуля не побачила обличчя того лікаря, але почула голос, який їй сподобався.
— Слухаю вас.
— З вами виявила бажання працювати Русуля. Вона медичний працівник. Сподіваюсь, ви порозумієтесь.
— Пропонуєте кібера, котрий ще не функціонував? Чим зобов'язаний?
— Пусте. Дякуйте самій Русулі.
— Де і коли ми з нею зустрінемось?
— За півгодини біля центрального входу.
Імбрикатус повільно відійшов від відеону і спокійно повів Русулю в сектор технічного контролю, де формально її перевірили, бо ж ніхто не сумнівався, що новісінький сучасний кібер гуманітарного профілю впорається з такою спрощеною програмою, як хатнє господарювання.
Коли вона вийшла надвір, відразу впізнала з-поміж кількох чоловіків на тротуарі під деревами ЙОГО, свого визволителя, котрому завдячувала цією хвилиною своєї появи у яскравий, розмаїтий світ людей і машин на штучній планеті Інкана.
Вона усміхнено, трохи злякано дивилася на НЬОГО і простувала по коротко стриженій траві.
— Ви чекаєте Русулю? — запитала, підійшовши.
— Так.
— Добрий день,— ледь помітно вклонилася.— Русуля — це я.
— Мене звати Вересом. Я — лікар. Скоро у нас з Рутою має народитися дитина. Ми чекаємо на вашу допомогу, Русулю.
— Так, я знаю, майстер мені все розповів. Ці дерева звуться акації? — запитала раптом.
— Так,— усміхнувся Верес.— Акації.
— Два місяці тому вони цвіли, правда? Таким запашним білим цвітом, як білим гроном, правда?
— Правда.
Русуля щасливо усміхалася, утверджуючись в правильності знань, закладених в її блоках синтез-аналізатора.
— А оті плескаті машини називаються гелікомобілями?
— Так. І ось та жовта машина серед них — моя. На ній ми поїдемо додому.
— О, це фантастично прекрасно. Я ще ніколи не їздила на гелікомобілі.
Верес розсміявся.
— А де працює ваша дружина? — запитала Русуля, трохи незграбно зачиняючи за собою дверцята.
— Вона хімік. Працює на комбінаті дитячого харчування... Тож проблем з харчуванням малого... чи малої не повинно бути.
— Нам довго їхати?
— А ти б хотіла довго?
— Так, хочу подивитися на це місто, воно зветься Дзябран, хочу багато чого побачити... Як приємно пахнуть ваші сигарети... Це запах конвалій?
— Так.
— Вас турбує серце?
— Ні.
— Чому ж тоді ви курите ці сигарети з конвалійними алкалоїдами?
— Так просто. Люблю цей запах.
— Бачите, я і про дію конвалійних сигарет знаю,— задоволена сама собою, мовила Русуля.
— Казали, ти медичний працівник, тож мусиш знати.
Русуля розсміялася:
— Останнім часом нашу конструкцію ускладнили новим мультипроектором домінанти, але пристрій виявився тендітним, часто емболізується, що зовні проявляється інформаційним провалом саме фахових, домінантних знань. Розумієте?
— Розумію.
— Але в мені ще все працює, як і належить. Все бачу, все розумію, все можу описати, відчуваю навколишнє усіма рецепторами, знаю своє місце в цьому світі, ніщо мене не лякає і не виводить з себе, з рівноваги, я відчуваю внутрішню гармонію. Це називається щастям. Правда?
Верес прочинив віконце і викинув недопалок.
— Подивись ліворуч, ми їдемо повз Центр проблем довголіття. Я тут працюю.
— О, ви працюєте у великого Бера. Нам на комбінаті про нього багато розповідали. Який ви щасливий! Ви працюєте в славетного Бера.
— А ти створена на комбінаті, який очолює не менш славетний Сфагнум! — в тон Русулі продовжив Верес.— Яка ти щаслива!
— Хочете сказати, що добре там, де нас немає? Але хіба можна порівнювати нашого Сфагнума з великим Бером?
— Котрого ти не бачила.
— Але я про нього все знаю...
— Не сперечайся, Русулю. Ось поживеш разом з нами...
— Ви хочете сказати, що закладена нам інформація вже застаріла? Люди живуть не так, як нам казали?
— Ваш Сфагнум великий вже тим, що створив таке чудо, як ти, Русулю.
— Ну, що ви, яке ж я чудо,— здивовано оглянула себе Русуля.— Все за генеральним затвердженим проектом... А що ви робите у великого Бера?
— Вивчаю тонкі механізми старіння людського серця. Така собі досить вузька тема...
— Людського серця...— зачаровано, з благоговінням у голосі повторила Русуля, а Верес посміхнувся і не став продовжувати далі.
Він дивився на її світле волосся, яке красиво спадало на груди, і не вірив, що поряд з ним не людина, а кібер. Такий красивий біокібер.
— Ви так спокійно говорите про свою роботу...— Верес спіймав у її погляді докір.— А я навіть розхвилювалася. Вивчаєте людське серце...
— Ми вже приїхали.— Верес різко загальмував і раптом побачив машину «швидкої допомоги» біля будинку, де він жив, і побачив, як до тої машини заходить його Рута і двоє в білих халатах. Не встиг зупинитися поряд, як «швидка» подалася геть. Верес знову запустив двигун на повну потужність і лиш прошепотів:
— Чому сьогодні? Адже ще зо два тижні?
Напружено вдивлявся в контури медичної машини, що майже летіла широкою магістраллю. Потім вона круто звернула ліворуч. Верес теж повернув кермо ліворуч, але на магістральному селекторі загорілось червоне, примушуючи зупинитись.
— Ви знаєте, куди вони поїхали?
— Так, знаю. Але чому сьогодні? Що ж трапилось?
— А чому б і не сьогодні? — розсміялась Русуля.
— Ах, Русулю, тобі смішно. Але ми з Рутою дуже добре пам'ятаємо той день... Ми знаємо, що сьогодні трохи зарано...
На подвір'ї було тихо, з неба світила яскрава ракета-сонце, віяв легкий вітерець, розносячи аромат квітів, що росли на клумбах. Повільно прогулювались у сквері поодинокі хворі.
Під прозорим куполом приймального покою, мов під шапинкою великого прозорого гриба, сиділа жінка чи біокібер у білім халаті.
— Пробачте... Щойно до вас...
— Чому ви хвилюєтесь? Ваша дружина зараз народжує.
— Так, я розумію. Але... я сам лікар. То, може...
— То, може, ви народите замість неї? Ваша присутність абсолютно зайва. Чекайте. Скоро повезете своє дитя додому. Ви ще пригадуватимете свою безклопітну юність.
Верес картав себе за те, що не був поряд з Рутою в такий відповідальний момент.
— А ви розкажіть мені,— тихо мовила Русуля.— І час збіжить для нас набагато швидше.
— Що тобі розказати?
— Про той день, який ви з Рутою так добре пам'ятаєте,— ніяково посміхнулася.
— А-а-а, ось ти про що!
Підійшли до клумби з червоними локсами. Сіли на лавочку.
— Ми з Рутою познайомилися давно, кілька років тому, на концерті старовинних інструментів. Нас доля посадила в залі поруч. І ми... Нам обом... Ми відразу зрозуміли...
— Що особливості ваших характерів,— продовжила Русуля, не дочекавшись, доки Верес віднайде потрібне слово,— доповнюють одна одну, є конгруентними, що повинно бути фактором спрощення стосунків із зовнішнім середовищем. І ще ви відчували сильну взаємодію ваших еманаційних полів. Одне слово, ви закохалися. Правда?
— Правда,— усміхнувся Верес.— Але ми обоє на той час вважали, що кохання — це хвороба, котрої хоч можна і не боятись, але краще уникнути профілактично.
— Ой, нам на комбінаті не казали такого про кохання... Чому ви так?.. — глянула знову з докором.— Але пробачте, я розумію, що це мене не обходить... Ну, а про той же день?
— Про той день? Ми з Рутою полетіли на Веріану, курортну планету нашого метакаскаду... І от...
Раптом з якогось вікна лікарні долинув приглушений дитячий плач.
— Це ваш хлопчик,— сказала упевнено Русуля.
— Звідки знаєш?
— Я чую. То ваш хлопчик. І я заздрю йому. Це так прекрасно — бути щойно народженим.
З вікна знову долинув дитячий плач.
— То справді мій? Ти не помиляєшся, Русулю?
— Я не помиляюся. У вас хлопчик. Стандартний. З об'ємом легень за голосовим спектром близько п'ятисот. З індексом Сорка сім, що відповідає масі три тисячі двісті. Чуєте? Не хвилюйтесь. Я ж не лише служниця. Моїм аналізаторам ще можна довіряти.
Але Верес мусив сам побачити і почути свою Руту і свого сина. І тоді він заспокоїться, тоді повірить, що все гаразд.
Над широкими скляними дверима засвітилося табло з блакитних літер: «Вітаємо з новонародженим!» Зупинилися під тим привітанням і дочекалися, доки приємний, з трохи металевим відтінком голос десь згори промовив:
— Лікаря Вереса вітаємо з народженням сина. Вага три двісті. Зріст п'ятдесят. Дружина Рута почуває себе добре. Урочиста зустріч молодої мами з сином за десять хвилин.
А потім пролунала увертюра славетного Лактаріуса до «Святкової симфонії № 2341».
— От бачите, все, як я й казала,— мовила Русуля.
А Верес схвильовано ходив біля широких скляних дверей.
— Як несподівано вийшло. З батьками не поговорив, вони б прилетіли. І з друзів нікого... Лиш ми з тобою, Русулю. Але Рута буде щаслива, що я знайшов тебе. Я думаю, ви сподобаєтесь одна одній.— Він підійшов до біокібера і погладив долонею її світле довге волосся.— Рута в мене гарна, ось побачиш.
До широких скляних дверей від вхідної брами поспішав гурт людей. Троє жінок і двоє чоловіків.
— У вашої ордер на котру годину?
— Моя народжувала без ордера.
Хтось невдоволено побурчав про людську психологію, про прагнення обійти встановлену чергу. Але раптом всі притихли, бо розчинилися широкі двері.
Русуля обернулася і очам своїм не повірила. Вона побачила Аманіту.
Минуло кілька годин, як вона залишила її в блакитних сутінках зали відпочинку. І от Аманіта стоїть перед нею, вправно і красиво тримає немовля в блакитному конверті: Поруч з нею усміхнена жінка. Рута.
Русуля була страшенно здивована, але, як і годиться, підійшла спершу до Рути, злегка вклонилася:
— Добрий день. Прийміть мої щирі вітання. Я — біокібер Русуля.
Потім взяла в Аманіти дитину.
— Аманіто, як ти тут опинилась?
— Десь за півгодини по тому, як ти пішла в служниці, приїхав представник цієї клініки з терміновим замовленням. У них несподівано вийшов з ладу помічник акушера. Підвели АТФ-генератори. Його привезли на комбінат, а мене взяли взамін. Це десь за півгодини, як ти пішла в служниці.— В голосі Аманіти відчувалася деяка зверхність.
Але Русуля не образилась.
— Я ні за чим не шкодую, Аманіто. Нам випало щастя народитися. І я щаслива тим, що народилася і живу.
Верес підійшов до Рути і поцілував її. Русуля тримала на руках немовля, маленького хлопчика, котрий ще нічого не знав про світ, у який прийшов, але вже радів своїй появі. Хлопчик усміхався.