Архип Тесленко

ШКОЛЯР

 Миколка, Прокопів хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, білолиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерями. Воно й училось нівроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, —    чи про луку, чи про ліс... Ну й любило це!  

 Раз гулять повели їх у ліс. Воно вбігло в гущавину та:  

 — А як ось тут гарно!.. гіллячко... сонечко в дірочки... мережечки... ну й гарно!  

 Далі вхопило квіточку, осміхнулось, притулило до щічки, погладило...  

 А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує і про се, і про те, як і дощ, як і сніг. Вчитель було не навтішається ним, усе було по щічках його, по щічках, а воно вже таке раде ото, так осміхається та ту голівку так простягає до його... Таке. А то раз учитель підійшов і питає:  

 — А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осміхається... тут осміхається, а там сльози.  

 — Плакав, чи що? — питає учитель. Воно так болісно:  

 — Ні. — Далі руку до очей та й скривилось.  

 — Чого, що таке? — вчитель йому.  

 — Б...били.  

 — Хто?  

 — Батько.  

 — За віщо?  

 — За... за... — та й не доказало за плачем. Діло ж ось як було. Встав Миколка вранці, почитав трохи, —    снідати пора, він і каже:  

 — Мамо, що їсти?  

 — Що ж? — мати йому. — Он хліб, ось борщ... Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сів до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить кислятинням: ні олійки, ні квасольки в йому, та ще й учорашній, холодний та перебовтаний. Сидів, сидів Миколка над ним — не пожене ніяк. Устав та з тим і вдягаться давай. Одігся, дійшов до дверей — за печінки тягне. Він знов:  

 — Ну що їсти, мамо?  

 — Та я ж не знаю, —    мати йому. Миколка по горшках: і в той заглянув, і в сей... Увіходить батько знадвору, такий сумний.  

 — От лихо, —    каже, —    хліба на денці тільки.   

 Миколка своє:  

 — Та, мамо, що їсти?  

 — Батька питай.   

 Микола:  

 — Он у людей і риба, й олія.   

 Батько так бликнув на його. Він байдуже:  

 — І оладки, —    каже, —    і в школу беруть.   

 Батько:  

 — Що?! — Та як ухопить деркач.  

 — Так тобі ще, —    каже, —    риби, олії! Шкури з мене, шкури! — та деркачем його, деркачем. Меншенькі четверо, що теж їсти дивились, на піч усі, як горобчики.  

 — А, сякі-такі, —    кричить батько, —    їсти!   

 А то ще й зодів... Раз увечері роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в руках, а далі так боязко:  

 — Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть.  

 — Що? — батько.  

 — Мм... дірки скрізь.  

 Батько з рук у його, подививсь та по пиці його, по пиці халявами:  

 — Гляди, —    каже, —    гляди!  

 Позатягав, як умів, де більші дірки, й нічого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний і їсти не питає. Сів на лаві, кліпа очима. Батька в хаті не було. Мати пряла на полу. Сидів, сидів, далі встає і, як неживий, диба-диба до полу... став і стоїть, похнюпивсь.  

 — Чого ти? — мати йому.  

 — Та... та, —    губи задрижали, лице скривилось, і він засичав тільки.  

 — Отакої! Чого ти? Помовчав, далі так тихенько:  

 — Мамо!..  

 — Ну?  

 — У... у мене...  

 — Що у тебе?  

 — У мене, —    повернув п'яту, показує... Глянула мати — підбора нема. Зітхнула й нічого.  

 — Що ж... оце... як... батько побачить?         — плаче, так плаче Миколка.  

 Увійшов Прокіп, Миколка й дух притаїв. Сів і то побіліє, то почервоніє; дивиться в землю та чобіт той одно хова за другий та ввесь так і тремтить. Прокіп байдуже до його, поліз під лаву собі.  

 — Де воно, —    каже, —    в чортового батька коноплі ті? Холод такий, а тут підперезаться нічим, хоч би мотузок абощо виплести.  

 — Хм... там десь... — жінка йому. — Та... те й упослі б, а тут... он... — та очима на Миколку й показує.  

 — Н... не кажіть, —    сичить Миколка, —    не кажіть.  

 — Як же ж, —    мати йому, —    а в школу в чім підеш?  

 — Що таке? — батько до їх.  

 — Підбор у Миколи одпав...  

 — Що? — крикнув.  

 Тут Миколка, як печений, як схопиться та під піл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокіп, засіп...  

 — Ну, нічого, —    каже, —    хай, —    знайшов конопельок, плете, нічого нікому. Жінка дивилась, дивилась та:  

 — Так, Прокопе, що ж з чобітьми? Мовчить Прокіп.  

 — Пора б... уже ж, —    ті й на латки не годяться. Мовчить.  

 — Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокіп так бликнув на неї:  

 — Хай, його, —    каже, —    калікою зробить!..  

 — Отаке!.. Божевільний!.. Миколка з-під полу:  

 — Мамо, —    сичить, —    цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.  

 Мати йому:  

 — А в школу як?  

 Прокіп так хижо:  

 — А, в школу... грамоти тобі!.. в пани сина!..  

 — А хоч би й у пани?  

 — Щоб і нога в школі!.. щоб і нога не була! — кричить.  

 Миколка:  

 — Як же... я ж не... ненарошне.  

 — Старцюго, —    батько йому, —    панувать!.. Ось прийде, за стіл залізе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб і нога не була!  

 Аж перекидається та плаче Миколка:  

 — Он... он, —    каже, —    усі... учаться — і Василь, і Павло... гарно як.  

 — Іч, старцюго, рівняється до яких...  

 — А хіба... хіба душа в мене... хужа?  

 — Сміттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!  

 — Божевільний, —    жінка йому, —    нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?..  

 — А, ти розумна!  

 — Ти ж сам одвів його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобі не соромно, як тобі не гріх потріпувать дитину отак?  

 Прокіп, ніби засоромившись:  

 — Та ти, ти, —    каже, —    домелешся!  

 — Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорізуй нас! — Хусточку до очей та й сама в плач.  

 — От боже мій, —    каже, —    і де та смерть, що вона і не забере нас од тебе... Поки вже ми отак і труситься будем тебе? — Хлипають обоє. Прокіп нічого вже. Плете — сидить. Згодом трохи встає і якось досадно-досадно:  

 — Школа... школа — здирство, школа- грабіж... — кинув мотузку, надів шапку. — Школа останню сорочку стягне з тебе, —    в груди себе... Та мов аж з плачем: — Оста-а-н-ню со-рочку!  

 Грюкнув дверима, пішов, голову похнюпивши.  

 А Миколка:  

 — Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми... — Та з-під полу до дверей.  

 — Куди ти? — мати до його.  

 — У школу... хай... як знають...  

 — Обідать же... чоботи ж...  

 — Хай!..  

 Надійшов вечір. Засвітили. Біжить Миколка. Батько за столом саме сидів, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка :  

 — Ось, ось, —    показує чоботи.  

 — Де то ти? — здивувалась мати.  

 — Хе-хе... учитель дали.  

 — Як учитель?  

 — Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" — "Чоботи порвались", —    плачу. "Цить, —    кажуть, —    у мене зайві є". Виносять. "На", —    кажуть.  

 Мати взяла, так обдивляється.  

 — Спасибі, —    каже, —    дай бог здоров'я йому. Миколка:  

 — Хе... а покажіть і батькові!  

 — А дивись іди. Прокопе, —    каже мати. Прокіп байдуже, давай осміхаться сам собі.  

 — Дивись іди, глушмане. Прокіп наче й не знає нічого:  

 — Що там таке?  

 — Сюди йди!  

 — Чого? — почухавсь, підійшов. — Ану, що тут? — Узяв. — Так це вчитель? — питає.  

 — Глуха тетеря... не чув мов.  

 — Хе-хе... живем, значить.  

 — Ні, —    жінка йому, —    мерщій наймати побіг...  

 — Балакай, —    Прокіп до неї, —    наймати!.. Мені, думаєш, і не жаль ото? Я побіг позичить на чоботи йому, а воно...  

 — Що таке? — питає Миколка.  

 — Що... бігав, бігав — не позичає ніхто, а тут ще й мішок під плечем, щоб і хліба де... Мені й кажуть: їсти нічого, а він ще позичає на сина... Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волів його, мені до волів треба". Думав я, думав... "Що ж, —    думаю, —    буду бігать отак та усяке буде цупать отак мені... Дай, —    думаю..." — та бух тебе до Чхурика за 15 карбованців на рік.  

 А Миколка:  

 — Хе-хе... А я: "Чоботи порвались", а вони: "На  

 тобі".  

 — Отож... А я: "Петре, позич, будь ласка", а він:  

 "Найми", —    каже.  

 — Боже мій, —    мати до Миколки, —    отакий хлопець та в найми... нізащо, нізащо! — Узяла та до себе його так пригортає: — Мій синочок! — каже. — Гляди ж тепер, слухай учителя, бач він який!.. учись ото!  

 Прокіп:  

 — А вчись... звісно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?  

 — Оцю вивчив, і цю, а цю... ось поки, —    показує пальцем йому Миколка.  

 — Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий?  

 — Хм-хм... то "О".  

 — "О! ач яке!.. А то далі?.. Що то за кочерга така?  

 — То "Г".  

 — Ач яке!.. А картинки є тут?  

 — А є... ось, —    знайшов йому.  

 — Ач як!.. А то ж що за копиці такі?  

 — То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?  

 — Бо' йо'зна... як можна сили божі знати?  

 — А я знаю!.. з води... парою йде вгору.  

 — Ач який... хм-хм... і он про що зна!  

 — Я ще й про блискавку й про грім знаю. Це люстричество... з землі набирається в спеку та й креше там і грюка.  

 Прокіп так дивиться на його. А мати:  

 — Який!.. А ще ж це тільки другу зиму в школі він. Прокіп:  

 — Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б тебе паном зробив!.. я б тебе... в семінарію в саму!.. я б тебе... Ех! — Помовчав. — Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе.  

 А Миколка:  

 — Так... тату... у хторокласну, у хторокласну!  

 — Боже мій, хіба ж я ворог дитині своїй!.. спроможусь, боже мій!  

 Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога...  

 — Тату... я, я до вчителя піду.  

 — Чого?  

 — Хи-хи... хочеться.  

 Надів подаровані чоботи, за шапку й гайда. Увійшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:  

 — А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!"  

 — Що таке?  

 — Батько... в школу... у хторокласну... мене.  

 — Гаразд. Іди ж сюди! — За руку його та до себе в світлицю.  

 Увійшов Миколка і дивиться, так дивиться скрізь.  

 — А що ти? — вчитель до його.  

 — Ну й... ну й гарно в вас!  

 В учителя й справді гарно було. Стіл застелений був скатертиною цяцькованою. На столі лампа горіла в голубій будці; блищав самовар. По долу стежечки рябіли. Червоніло ліжко під стіною. На вікнах квітки... на стінах картини.  

 — Ну й живете ви в гарному в якому! — дивується Миколка.  

 — В гарному! — осміхається вчитель. — Ото вчись, то й ти будеш у такому...  

 — І я... А як же... як воно, як жить у такому?  

 — Учись — побачиш... Сідай лиш, чаю вип'єш.   

 Учитель налив йому, сахару вкинув дві грудочки.  

 — Сідай! — Миколка сів на краєчку на стільчику, дивиться на стакан та так осміхається.  

 — Хм-хм... так це... це мені пить?  

 — Тобі ж, тобі... бери ложечку, мішай!  

 — Хм-хм... як же воно?  

 — Бери он і булку. Бере осміхається, присьорбує... Учитель тим часом узяв скрипку, грати давай, і як загра-загра... Миколка:  

 — Ну й, ну й... — та й устав.  

 — Що? — учитель до його.  

 — Н... не знаю... гарно... Я б день і ніч грав...  

 — Учись — гратимеш.  

 —          Гратиму!.. й я гратиму? Ну й... — глянув навкруги, —    ну й життя гарне!..  

 * * *  

 На другу осінь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярів, він вернувся у свою хату, сів одпочити. Наступав холодний та сумний осінній вечір. Надворі негода, дощ, а в хаті учителя тепло й привітно. Книжки рядками стоять на поличках, на столі ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хаті, часами зупинявся коло вікна, прислухався, як гуде й завиває вітер, як дощ порощить по вікнах; далі сів за книжку, чита. Трохи згодом чує — щось грюкнуло у прихожій, забалакало. Одхиляє двері, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого місця шукає, обірваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щічки кругленькі...  

 — Миколка, це ти?  

 — Я... — та скривився-скривився.  

 — Як це ти, що це?..  

 — Та... та... їсти нічого, топить нічим, удягтися...  

 — Бідненький!..  

 — А батько... простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи драні... ноги крутить...  

 — Так ти це...  

 — Були до хазяїна... найняли... так... я... не здужаю... аж захворів був... Так мене в поводаторі це...  

 Двері в світлицю одхилені були... Стіл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав...