Присмеркові сутінки опали

Присмеркові сутінки опали,

 сонну землю й душу оплели.

 Самоти згорьовані хорали

 геть мені дорогу замели.

 І куди не йду, куди не прагну —

 смерк сосновий мерзне угорі.

 Виглядаю долю довгождану,

 а не діжду — вибуду із гри.

 Аж і гра: літають головешки,

 зуби клацають під ідіотський сміх.

 Регочу на кутні — буде легше

 (а як буде важче — теж не гріх).

 Що тебе клясти, моя недоле?

 Не клену. Не кляв. Не проклену.

 Хай життя — одне стернисте поле,

 але перейти — не помину.

 Дотягну до краю. Хай руками,

 хай на ліктях, поповзом — дарма,

 душу хай обшмугляю об камінь —

 все одно милішої нема

 за оцю утрачену й ледачу,

 за байдужу, осоружну, за

 землю цю, якою тільки й значу

 і якою барвиться сльоза.

 X.1968