ТРЕНИ М. Г. ЧЕРНИШЕВСЬКОГО

 І

 Народе мій, коли тобі проститься  

 крик передсмертний і тяжка сльоза  

 розстріляних, замучених, забитих  

 по соловках, сибірах, магаданах?  

 Державо напівсонця, напівтьми,  

 ти крутишся у гадину, відколи  

 тобою неспокутний трусить гріх  

 і докори сумління дух потворять.  

 Казися над проваллям, балансуй,  

 усі стежки до себе захаращуй,  

 а добре знаєш   —   грішник усесвітній  

 світ за очі од себе не втече.  

 Це божевілля пориву, ця рвань  

 всеперелетів   —   з пекла і до раю,  

 це нависання в смерть, оця жага  

 розтлінного  

 весь білий світ розтлити  

 і все товкти, товкти зболілу жертву,  

 щоб вирвати прощення за свої  

 жахливі окрутенства   —   то занадто  

 позначено по душах і хребтах.  

 Тота сльоза тебе іспопелить,  

 і лютий зойк завруниться стожало  

 ланами й луками. І ти збагнеш  

 обнавіснілу всенищівність роду,  

 Володарю своєї смерті, доля   —  

 всепам'ятка, всечула, всевидюща   —  

 нічого не забуде, не простить.  

II

 Виснажуються надра: по світах,  

 по диких нетрях, криївках і кублах  

 розсовано твій рідний суходіл.  

 Німі, нерозпізнанні вже уста,  

 серця студені, тьмою взяті очі  

 і шкарубкі долоні, де вже доль  

 не розпізнаєш лінії. То рештки  

 душі твоєї, що напівжива.  

 О болю, болю, болю, болю мій!  

 Куди мені податися, щоб тільки  

 не трудити роз'ятреної рани,  

 не дерти горла криком навісним?  

 Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,  

 де в сотню мишачих слідів угнались  

 розпадки тьмаві   —   і скупу сльозу,  

 що на морозі мерзне, ледь тамую:  

 це ж ти, мій краю, в цятках крові   —   ти!  

 Займанщино пекельна! Де не скинь  

 страпатим оком   —   то охлялі надра,  

 то рідний край пантрує звідусюди.  

 «Це ж я (на голос Йорика)   —   це ж я».  

III

 Чотири вітри полощуть душу,  

 у синій вазі стеблина яра,  

 у вирві шалу, в світ-завірюсі  

 чорніє безум хитай-води.  

 Біля колчану хвостаті мітли,  

 під борлаками, як запах бозу,  

 убрався обрій вороноконій  

 у смерк, у репет, у крик, у кров.  

 Новгородці, новогородці!  

 Загородила пуга дорогу.  

 У синій вазі стеблина яра.  

 Як білий бісер   —   холодний піт.  

 О білий світе сторчоголовий   —  

 опріч опричнин   —   куди подітись?  

 Кошлатий обрій вороноконій  

 йде берегами ридай-ріки.  

IV

 Боже, не літості   —   лютості,  

 Боже, не ласки, а мсти,  

 дай розірвати нам пута ці,  

 ретязі ці рознести.  

 Дай нам серця неприкаяні,  

 дай стрепіхатий стогнів,  

 дум смолоскипи розмаяні  

 між чужинецьких вогнів.  

 Пориве, пориве, пориве,  

 ревом порвемося в лет.  

 Бач   —   розсвітається зариво,  

 хай і на смерть, а вперед.  

 Благословенна хай буде та  

 куля туга, що разить  

 плоть, щоб її не марудити  

 в перечеканні століть.  

 Боже, розплати шаленої,  

 Боже, шаленої мсти,  

 лютості всенаученної  

 нам на всечас відпусти.  

V 

 Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить  

 і там росте, наш пригнітивши дух.  

 Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух   —  

 і най вас Бог, і най вас Бог боронить.  

 Розкошлані на всіх вітрах вагань,  

 як смолоскипи молодого болю,  

 в неволі здобули для себе волю,  

 ногою заступивши смертну грань.  

 Щедрує вам безсмертя щедрий вечір  

 в новій Вітчизні   —   по громадді спроб.  

 Отож не ремствуйте, що вам на лоб  

 поклав Господь свій світлий перст нищівний.