* * *   

 Верстаю шлях — по вимерлій пустелі,   

 де мертвому мені нема життя,   

 за обріями спогаду — оселі   

 ті, до котрих немає вороття.   

 А все ж — бреду, з нізвідки до нікуди,   

 а все ще сподіваюся, що там,   

 де кубляться згвалтовані іуди,   

 мале є місце і моїм братам.   

 Побачити б хоч назирці, впівока   

 і закропити спраглий погляд свій.   

 Зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока,   

 і хоч сказися, хоч збожеволій.   

 Бо вже не я — лише жива жарина   

 горить в мені. Лиш нею я живу.   

 То пропікає душу Україна —   

 та, за котрою погляд марно рву.   

 Та є вона — за міражів товщею,   

 там, крізь синь-кригу світиться вона —   

 моєю тугою, моєю маячнею   

 сумно-весела, весело-сумна.   

 Тож дай мені — дійти і не зотліти,   

 дійти — і не зотліти — дай мені!   

 Дозволь мені, мій вечоровий світе,   

 упасти зерням в рідній борозні.