О світе, пізнавай! Немов номади,

Йдемо в чужий, сполоханий простір.

З важкими таврами невчиненої зради,

Всіма зацьковані — як звір

— Слабі від горя, сильні від нестями,

Волочим тугу без кінця ми,

Всьому навперекір.

О світе мій,

Одумайся і зрозумій!

Шляхи встеляючи кістками,

В кільці облуд і полювань

Життя складаючи, достойну дань,

Скрижалі правди, ковані віками,

— Як стяг —

Несем по селах і містах.

Пізнай же, світе! Мозком і душею

Збагни, чому розпукою своєю,

Журбою чорною, що — як моря — без дна,

Тобі карбуєм світлі письмена.

Правдиві серцем, спрагнено відверті,

Страху й тривог зазнавши,

В очей провали дивимось, як завше,

Суворій смерті.

Бо хто ми, хто? Яких земель аборигени,

Чиїх морів колишні владарі?

Куди й по що, скорботно і надхненно,

Бредем, як бідарі?

І на вустах — до Господа молитва,

І на руках — диявола тягар,

А ген за нами навісна гонитва,

Удар — на вдар.

О світе мій, Одумайся і зрозумій!

Немов пливуча лава, ген за нами

Підступства темні водії

Гудуть, щоб ми палючими словами

Не слали правди про свої

Краї.

Вчувай, о світе, Зло несамовите!

Гримить Сибір скелетами борців,

Лунає лунами тайга безкрая;

Запливши кров'ю в пустирях степів,

Немов зегзиця, Винниця ридає.

Чиї ж то кості і чиї тіла

Земля у надра прийняла?

Вчувай, о світе, Зло несамовите! (...)

11 січня 1948 р.