Поема завершення і початку шляху

У просторі небес і у тиші лісів

 Розчиняюсь я весь, як припинений спів.

 Заплелися стежки, і чудесний мотив

 Їх веде навпаки, у весну моїх снів.

Час закінчив свій біг, тихо вічність співа.

 У сплетінні доріг моя пам'ять жива.

 Заплелися стежки по лісах і снігах,

 І проходять віки феєрією в снах.

Промениться роса, краплі щирі й живі,

 Різнобарвні сонця запалились в траві.

 Мить сліпуче-жива ріже пам'ять і зір,

 Пам'ять темних проваль і сліпучих прозрінь.

Там болота липкі, свідки бруду й падінь,

 Відчайдушні ривки до нездійснених мрій.

 Плазування в багні і вершин розкриття,

 За що дано мені це буття і життя?

Пастки замкнутих кіл і розриви прозрінь,

 Маяки світлячків у безодні нічній.

 І міжзоряна даль у прекрасних очах

 В мене вп'ялась як сталь, вибухає як жах.

Мерехтінням зірок палить образ чужий,

 І біжу я як вовк, сам від себе не свій.

 Біг в ніщо, нікуди, крізь сніги і роки.

 Пам'ятають сліди лиш сухі будяки.

Зірку вкрали з небес. Замерзає мотив,

 У країну чудес більш немає мостів.

 Заростають стежки, і приходить мій строк

 Повернуть навпаки шлях, що йде від зірок.

Із трави і роси, з небуття і із сну

 Променяться шляхи, що ведуть у весну.

 Я іду в небуття, у траву і в росу,

 Промениться життя і летить у весну.

Затухає мотив і іде в небуття.

 Що й навіщо творив, не допру до пуття.

 Закінчились листки. Що хотів – написав.

 Дух творіння п'янкий відлетів і пропав.

Але я ще не впав і готую заряд.

 Я вмонтую запал у дзвінкий світогляд.

 З небуття і із снів піде в вільний політ

 Мегатонний мотив, як грімкий динаміт.

Із простору небес і із тиші лісів

 Променюсь я увесь із прадавніх часів.

 Мить сліпуче-жива все біжить у віки,

 І палають слова, моїх мрій маяки.

Завершить і забуть, і спочатку почать,

 У струмок заглянуть, сон-траву привітать.

 І в бездонну блакить, що ховає зірки,

 Заглянуть і відкрить час в минулі віки.

Запах хліба й землі і далеких доріг

 Тисяч літ, що пройшли і прийшли у наш вік.

 Знову квітне земля, проростають хліби,

 І весна запашна розтопила сніги.

Знов в вершинах небес ми шукаєм ключі,

 Що згубилися десь в придорожній траві.

 Сяють краплі роси над ключами життя.

 Сяє промінь зорі із глибин забуття.

Недосяжність зірок, неповторність доріг,

 Міріади стежок, мрій, покликань і ніг.

 Ніжно шепчуть квітки сон-трави навесні

 Казки давніх віків, що забулись у сні.