Мелодії життя

О Сонечко миле, о атмосфера,

 о самоцвіти Землі глибини,

 пружні і чисті підземні джерела,

 Сонячний цвіт у весняній воді.

Сонячна квітка, пружне проміння,

 ока небесного щира блакить,

 вільний політ і земне притяжіння,

 вітер, і простір, і вічність, і мить.

Сонячна квітка в безкрайнім просторі,

 Сонячним цвітом спалахує море,

 Сонячна стежка іскриться-співає

 у неозорому моря розмаї.

О сонячний вітер, о вітер весняний,

 вісник із світу, що був перед нами,

 спогаду-мрії єдине дихання,

 вдих незапам'ятний, видих останній.

Ніжно дзвенить і співає вода,

 пісня летить і зника без сліда.

 В шепоті вітру і в дзвоні струмків

 ритм потаємний життів і світів.

В просторі моря і в просторі волі

 промені-струни, чарівнеє коло,

 струни і струми жіттів до життя,

 промені-стежки життя з забуття.

Воля і простір і голос світів,

 пам'ять від тих, хто горів і світив,

 стежки і прірви забутих глибин,

 кам'яні знаки загублених сил.

А вода все співа, точить камінь і мчить,

 сама в собі одна - вічність, стежка і мить.

 Гір громаддя й віків і премудрості слів

 повертаються в спів, струмінь, біг і мотив.

Прагнуть струмки загубитись у морі,

 тане в безмежності пам'ять про гори,

 ходять бездумно і піняться хвилі,

 стежку і мрію згадати не в силі.

В розпачі бурі гримить океан,

 вихори хмурі летять по світам.

 Сила безсила без цілі й мети

 мрію забуту не в силі знайти.

У знемозі стихає гроза і вода.

 Не знайшовши слідів, без сліда пропада.

 Та в глибинах води і в небес висоті

 розбудився мотив, щоб колись прорости,

щоб у сяєво дня і в безмежність нічну

 прорости й обійнять цю без меж глибину,

 на палітрі небес чудо-цвітом Землі

 написать і впізнать вічність в миті одній.

Сонце, я і Земля, мить, що рівна життю,

 поманила й пішла у небес висоту.

 Знов у краплях дощу і в обличчях квіток

 я блукаю й ловлю голос вод і зірок.

Голос Сонць і світів, і єдина вода

 їх дощів і морів, і одна глибина,

 відчай, вічність і спів,

 ця стрімка вертикаль від зірок до морів.

А вода все співа, поїть камінь і мох,

 таємнича й жива, вісник давніх епох.

 Сіють краплі дощу смуток схованих сил,

 що цвіли в давнину, рвались вгору і вшир.

А вода все пливе, і співає весна,

 і проміння живе у воді розцвіта.

 Розцвітає життя, барви іскор і сил,

 і в світи пролягла стежка Сонячних хвиль