ЗОЗУЛИНІ ЧЕРЕВИЧКИ  

 «Піди туди — невідомо куди, принеси таке — невідомо яке»,— загадують героям у казках. І коли сміливці зрештою приносять те, що від них зажадали, ми навіть не дуже дивуємося: адже у казці все збувається. Інша річ, коли таке трапляється в житті.   

 Ми ходили туди — хтозна й куди, шукали таке — ледь відомо яке. І ніяк напасти на нього не могли. Бо шукали рослину, знайти яку хіба що трохи легше, ніж цвіт папороті. Так-от, націлилися ми на зозулині черевички, або, як їх у науці називають, венерині черевички. Чому венерині — ще якось можна зрозуміти: богиня кохання і краси може мати якусь взуванку? Авжеж. А тут квітки справді схожі на черевички якоїсь казкової красуні. Зате до чого тут зозуля — ніяк не вкладається в голові.   

 Ще називають рослину цю мрією. Певне, тому, що вона така рідкісна й приваблива, і знайти її — заповітна мрія кожного, хто любить природу. А може, й не тому. Ось давайте послухаємо легенду.   

 Колись давним-давно правив поліським краєм скупий і загребущий князь. Пообкладав той князь усі села такими податками, що люди ледве-ледве животіли.   

 Та якось від одного села князеві не прислали данини.   

 Розлютився грізний правитель і вирішив жорстоко покарати непослухів. З великим загоном посіпак сам вирушив на розправу.   

 Запечалилися-затужили в селі, як почули про карателів.   

 Знали, нікому не буде пощади.   

 Старі діди думали-гадали, як зарадити лихові, та нічого де могли придумати.   

 І тоді прийшла до дідів тих донька бідної вдовиці.   

 — Я, — каже,— спробую врятувати село.   

 Ті похитали сивими головами: «Що ти зможеш, дівчино, коли тут уся громада безсила?» Та відговорювати не стали — бо хто топиться, і за соломинку вхопиться.   

 Попросила дівчина тільки одного: щоб їй пошили нову сукню, бо та, що на ній, зовсім зносилася.   

 Цілу ніч жінки шили сукню з усього кращого, що знайшлося у селі. А коли вранці вдовина донька одягла її — усі раптом побачили, що перед ними стоїть красуня, якої ще й на світі не було.   

 І вийшла вона у тій сукні навстріч карателям.   

 — Князю, — мовила, — не з лихого серця не сплатили ми тобі податі, а гірка доля спіткала нас. На полях недорід видався, і якщо данину віддамо тобі, то самим доведеться голодною смертю загинути. Пожалій людей наших, князю.   

 Хотів посміятися грізний правитель з тієї мови — та не посміявся. Ні, не збудили в нього жалю слова дівчини, бо зроду не знав, що то таке жаль. А заворожила його невидана врода дівоча.   

 — Гаразд, — нарешті видавив з себе князь, — не буду я твоє село плюндрувати. Але за однієї умови: стань моєю дружиною.   

 Князь був старий і бридкий. Від самої думки, що можна стати дружиною такої, потвори, сторч головою у безодню кинешся... Та дівчина знала, що в селі і старе і мале з тривогою і надією чекають її повернення.   

 — Згодна...— згнітивши серце, мовила вона.   

 Пожвавішав князь:   

 — Тоді вертай до села, сповісти про мою милість. І подумай, який тобі дарунок привезти на весілля. Даю своє князівське слово, що справлю усяку твою забаганку, хоч би скільки золота довелося на те покласти.   

 Пішла дівчина. Розказала про все, а сама ридма ридає. Топі підступився до неї найстаріший з дідів:   

 — Не побивайся, дочко. Ти одна врятувала нас усіх від загину, тож ми всі тебе одну теж на поталу не дамо. Ось тобі насіння. Передай його князеві і скажи: «Ти обіцяв справити всяку мою забаганку. Отож я хочу, щоб ти сплів мені весільного вінка із квітів, що з оцього насіння виростуть». А там сама побачиш, що буде.   

 Передала дівчина те насіння князеві і сказала, як дід їй велів. Князь поміркував якусь мить, зважував, чи немає тут якоїсь каверзи, а потім навіть зрадів, що не треба тратити грошей на дорогий дарунок. А що весілля відкладається — то дарма, можна й почекати, дівчина все одно нікуди не дінеться.   

 Посіяв те насіння та й став наглядати. Ось перші сходи з'явилися, стебельце в рослин вигнало, листочки виметнулися, а квіток все нема та й нема.   

 Рік немає цвіту, два немає. Збагнув князь, що його обдурили, та слово князівське при всіх давав — назад не забереш. Зачаїв чорну злобу на цілий світ. І поклав собі, що дочекається цвіту, а тоді вже віддячить і молодій дружині, і всім-всім, хто насмілився глузувати з нього.   

 Сімнадцять довгих літ чекав князь. А на вісімнадцятому літі рослинки в один день раптом зацвіли небаченим досі цвітом. Кинулися князівські слуги доповідати про це своєму господареві, а той уже мертвий у ліжку лежить. Так і не дочекався своєї мрії.   

 Відтоді-то, кажуть, ці квіти й називають мрією...   

 А вчені авторитетно стверджують, що зозулині черевички справді розцвітають на вісімнадцятий рік.   

 ...На давно не їждженій лісовій дорозі ми стрілися з дядьком, який косив траву. Познайомилися. Він — лісник, а це якраз його обхід. Скоро уже тридцять років, як лісникує.   

 Показуємо дядькові малюнок зозулиних черевичків: чи, бува, не бачив де у своєму обході?   

 — Здається мені, колись бачив. Та було це так давно, що вже й не беруся доказувати, чи то ця квітка...   

 Мабуть, у нас був дуже пісний вигляд, бо лісник враз підбадьорив:   

 — Та ви не той... Бо я, може, не так придивлявся...   

 Ми рушили углиб лісу. Справа — гущавник стіною, а Носаля чогось саме сюди й потягло. Пропоную обійти, щоб не подряпатись, та Івана Михайловича вговорити важко. Він зігнувся у три погибелі, щоб галуззя очей не видряпало, та й шурхнув у зарості. Подерся і я слідом.   

 Довгенько борсалися в ремезі, коли враз під ногами — яр. Глибокий, аж прохолодою віє з нього. Густі зарості стрімко збігають униз і зливаються в зеленому шумовинні.   

 — Пірнемо? — зиркає на мене Іван Михайлович. Не чекаючи згоди, спритно хапається обома руками за гілляки й миттю щезає, ніби й справді пірнає у таємничу глибінь. Тільки листки тріпочуть на тому місці, де він стояв, наче хвильки на тихому озерці, в яке кинули грудку.   

 — Е-гей! — долинає. — Е-гей!..   

 Спускаюся й собі,   судорожно   чіпляючись за гілля, щоб не зірватися в безвість. З розгону прямо на Носаля налітаю.   

 — Обережніше, обережніше, не наступіть!   

 Голос в Івана Михайловича якийсь надто дивний. Невже знайшов?! І тієї ж миті бачу досить високу рослину, враз вирізняю три характерні довгастоеліптичні листки у поздовжніх пасочках і велику квітку, що вінчає стебло. Квітку неповторної таємничої краси: оригінальний ясно-жовтий черевичок у рожево-фіолетовому обрамленні з чотирьох пелюсток-війок. За крок — ще одна рослина, але ця без квітки.   

 — Он де примостилися, мої любі! — присідає навпочіпки біля знахідки Іван Михайлович.   

 Дивуюся:   

 — Треба ж у таку прірву від сонця ховатися.   

 — Від людей, від людей, — поправляє Носаль. — Бачите, наче з казки! Хіба втримається людина, щоб не зірвати! А ще коли не подумає, що таких квіток кілька на всі наші ліси.   

 Не можу одірвати очей від красуні, яка постала перед нами як нагорода за довгі дні шукань. Намагаюся закарбувати в пам'яті кожен відтінок її кольорів, бо цілком можливо, ніколи більше не зустрінеться така на моїй стежці.   

 — А мене ніби щось штовхало сюди. Іду, а воно так і пхає.   

 Іван Михайлович радіє не менше за мене.   

 — Тепер нам в усьому щаститиме, бо вона допомагатиме, — показую на квітку.   

 На серці якось особливо святково. Адже ми знайшли чарівний квіт мрії. А в народі й справді повір'я таке є, що той, кому пощастить натрапити на розквітлі зозулині черевички, матиме в усьому удачу.   

 Коли це вгорі — шуг! — птаха. І враз полинуло з верховіття: «Ку-ку! Ку-ку!» Прямісінько над нами!   

 Мимоволі сяйнула думка: а може, й справді це зозуля свій черевичок загубила?