Шевченко  

 * * *   

 Ми вкупочці колись росли,  

 Маленькими собі любились.  

 А матері на нас дивились  

 Та говорили, що колись  

 Одружимо їх. Не вгадали.  

 Старі зараннє повмирали,  

 А ми малими розійшлись —  

 Та вже й не сходились ніколи.  

 Мене по волі і неволі  

 Носило всюди. Принесло  

 На старість ледве і додому.  

 Веселеє колись село  

 Чомусь тепер мені, старому,  

 Здавалось темним і німим,  

 Таким, як я тепер, старим.  

 І бачиться — в селі убогім  

 (Мені так бачиться) нічого  

 Не виросло і не згнило,  

 Таке собі, як і було.  

 І яр, і поле, і тополі,  

 І над криницею верба  

 Нагнулася, як та журба  

 Далеко в самотній неволі.  

 Ставок, гребелька, і вітряк  

 З-за гаю крилами махає.  

 І дуб зелений, мов козак  

 Із гаю вийшов та й гуляє  

 Попід горою; по горі  

 Садочок темний, а в садочку  

 Лежать собі у холодочку,  

 Мов у раю, мої старі.  

 Хрести дубові посхилялись,  

 Слова дощем позамивались...  

 І не дощем, і не слова  

 Гладесенько Сатурн стирає...  

 Нехай з святими спочивають  

 Мої старії... — Чи жива  

 Ота Оксаночка? — питаю  

 У брата тихо я. — Яка?  

 — Ота маленька кучерява,  

 Що з нами гралася колись.  

 Чого ж ти, брате, зажуривсь?  

 — Я не журюсь. Помандрувала  

 Ота Оксаночка в поход  

 За москалями та й пропала.  

 Вернулась, правда, через год,  

 Та що з того? З байстрям вернулась,  

 Острижена. Було, вночі  

 Сидить під тином, мов зозуля,  

 Та кукає; або кричить,  

 Або тихесенько співає  

 Та ніби коси розплітає.  

 А потім знов кудись пішла,  

 Ніхто не знає, де поділась,  

 Занапастилась, одуріла.  

 А що за дівчина була,  

 Так так що краля! І не вбога,—  

 Та талану господь не дав...  

 А може й дав, та хтось украв  

 І одурив святого бога.  

 [Кос-Арал 1849]