І



Мої розмлоєні дороги



По праву руч – Серет і вишні,

По другий бік – далекий світ…

І так – ні дна, ні дня, ні днища,

Гей-би – розшитий околіт…



А може вік? Таблиця долі?

Чи час гамселить знову в триб?…

Куди заплив? В якому колі

Валує дим… Гудять вітри?



О книго з голосом спасення,

О книго – болесте святих…

Тобі мій жаль…Цей оцт іменний

З полутінку і німоти.



Ти – ім’ядавець… Погорілець

Угнічені твої слова…

Та голос твій відшепотілий

Мені з узгірку відсукавсь…



2



І обізвався я у глині

Улігся, Боже мій, хрестом.

Та слово втримать триєдине

Не зміг рядком, ані перстом.



І все ж пишу, немов снописець

У віск зливаю гріхопадь.

Сивіють гони ораниці

Цвяхи чи терни їм ще ждать?







Дощаду гинуть перелоги

Кружляє листя в головах.

І я розмлоєний з дороги

Вчу сиволобі вже слова.



Хоч зір ізвів об цей окравок

Наспотикавсь об себе й пріч…

Ізтер зарубки нарукавні

Знезрячив шлях в пилу доріг.



3



І лиш, спинивши, подив вгору

Ставав видющим доки зір…

А тінь моя у тім огромі

Кричала Каїном, мов звір…



Тоді і я у повсякчассі,

Згорнувши книгу де навскіс

Змуміфіковано слова ці

Не вмічені в скресальний віск…



І так предовго, як прийдешнє,

Переінакшуючи вік.

Я в круговерті черешневій

Все опиняюсь по той бік.



Й вертаю дому. Дім не чує…

По праву руч – іще Серет,

А от ліворуч – хтось лічбує

І заговорює мій хрест…







4



І тільки мо’ грунтові води

Достоту знають – ця ступня

Солона сподом і до споду –

Ступня моя… Моя стерня…







Ізрепана, нога, шкарубка

В прокльонах, наче у ножах.

То мій, двійник… Зола чи крупка,

Чи може я, чи стрілка часова…



А може пам’ять житнім колом

Біжить з полону до гнізда.

Мчить світом свист, мчить плинне поле…

Мовчить каміння… Чий це – знак?!



Підчорнений навпіл мов згарок

А поруч латка від пітьми.

Моє то ймення – закамарок

Поміж порогом і сіньми…



5



Мо’ жде мене і кровоточить

На хворостину чи кілок…

Чи в протин ран, чи під сорочку

Де лиш рубці, мов омело



А мо’ рве нерв мій блідллиций

Та семиглава чорнота.

Де, замість свічки – сонях сниться

Де, замість сонця – сіль в очах.



Де смалить віск мня крізь долоні

Ізвідкилясь із глибини…

Усі світи мені відомі

Та невідомий рідний тин…



Де плоті родова позначка,

Де мій пражитній околіт.

О, благодатен час зачатий

Де з ясел глянув я на світ…



6



Де навсібіч живі потоки,

Де мною снить ще коляда.

Де пам’ять хлюпає навпроти

І вимива її вода.



Ота вода, що з пуповини

Кровиною, що відтекла.

Я нею міряю хвилини

До материнського тепла.



Я нею міряю глибини

І вихлюповую поріг.

Моє лице видніє зримо

На хрестовині між доріг…



Не озираюсь в те вдивляння

В той дух, що судини ще рве.

В ту тінь, ту сутінь, в те прощання

Не вигойне від оцту й кровотеч…



7



І так з собою на відлуці

Де все пече і протяг дме.

Я відживаю власну сутність

І титло слова родове.



І закувала вже зозуля,

І тінь відхлинула назад.

І хатні двері із погруддя

Мене не можуть пригадать.



Згадайте мня. І серцю волю

Я дам за вами слідкома…

Гарцюють коні гаєм – полем

І чорнокурить сліп німа.



О краю мій, солоноокий

Росохаче… Мій нерв завмер…

Криничні зруби і потоки

Прийміть мене, хоча б тепер.













8



І я гукнув невміло: “Мамо?!” –

Сльозу твою я погубив.

На перехрестях між шляхами

Крутих доріг, терпких молитв…



Та ось межа, а вздовж границі

Півколом знак від підошов.

Підкова колом і зигзиця

Мене питають: “Хто прийшов…?”



І я вхопивсь очима в крокву

Сідало сонце за Серет

І ні душі. Лиш за півкроку

Лежав мій зліпок навпростець.



А всі зазубрини згоріли

Лиш дим видмухують вітри.

Подалі дивить блудне тіло

Гукаючи: “Із них котрийсь!?”



“Котрийсь…” – це я. І тихо знову,

Трухка колиска. І поріг.

І замість звуків пожалобу

Десь джміль гудів на слух в траві.





ІІ



З порогу вороття



Хатино рідна. Рідний доме…

Мої це входини… Воздай…

Хоча б цим соняхом в поклоні

Святу скорботну благодать.



Благослови в благословенні

Мої ті зашпори нагі….

Оті Слова, що поіменно

Тобі сказати був не зміг…





Мої ті зашморги дротяні –

І вицвілий життєпис мій.

Благослови у покаянні

Ці письмена… Цей карб німий…



Бо ще живу. Хоча і прийшлий

Ось скриня тут – ще родова

І голос давній тут з узвишшя

Мені минуще поверта.



Оте минуще – прісносуще.

Те невмируще доки світ.

Оте. Оте, що серце сушить

Й легені рве в дрібнющу дріб…



То шлях. Шляхи мої додому.

Невольничі й наозирці.

І все… І зір мій знепритомнів

Й сплива безлико по щоці…

……………………………..

Вернув я дому. Дім не чує

По праву руч – іще Серет.

А от ліворуч хтось лічбує

І заговорює мій хрест…





28.04.2008

м. Харків