«ХОЧУ МОРЕ МОРЩИТЬ...»

Наступного ранку господар затону з сином упоряджували Омашин город. Самої Омаші не було: вона зранку подалася в гості до Зубатки. Не було і Чари. Маленька русалка понад усе боялася залишити лісові джерельця без догляду.

— Може, воно, чи що?— бурчав Бухтик.— А той, кому це потрібно, з гостей не вилазить.

— Облиш,— сказав батько.— Як не є, вона твоя сестра. А прохання сестри треба виконувати.

— А я що? Я й виконую...

Бухтик випростався, зміряв очима город і незадоволено похитав головою: роботи було ще чималенько. Потім перевів погляд на берег і побачив Вітька, що прямував до затону.

— Батьку, глянь-но, хто до нас іде! Барбула глянув і насупив чоло.

— Знову збирається щось накоїти. Ну, я ж йому!.. Він підкликав Кусикову охорону, тоді нарвав підводної жаливи і засів у ковбані під берегом. Бухтик примостився поруч.

Проте у Вітька і на думці не було ще раз лізти у воду. Він прийшов сюди, аби у тиші і спокої провести репетицію. З собою Вітько приніс книжку пушкінських казок та уривок мотузки, що її вициганив у дяді Костя, санаторного слюсаря. Вітько розмотав мотузку, усівся над берегом, заглянув до книжки і забурмотів:

— Значить, кручу я мотузку, а Біс вилізає з води і запитує... Я йому відказую отак... потім знову... так, все ясно...— Вітько звівся на ноги: — А тепер — голосно і з виразом!

Немов батогом, ляснув Капустін кінцем мотузки по воді, майже там, де засів Барбула, і грізним голосом почав:

Та от мотузкою хочу море морщить, Та вас, прокляте плем'я, корчить...

З того дива Барбула міцно притиснувся до дна і вже й не знав, живий він чи мертвий. Старий водяник понад усе вірив у силу всіляких заклинань. А що Вітько саме взявся заклинати — в цьому господар затону не мав ані найменшого сумніву.

Мотузка описувала по воді зловісні кола. Інколи вона навіть торкалася водяникової голови. А за хороброю Кусиковою охороною давно і слід згинув.

— Чим же ми завинили перед ним? — злякано прошепотів Барбула до сина.— За що нам таке?

— Мабуть, за вчорашнє,— здогадався Бухтик.

— Тс-сс... О! Знову починає...

Нарешті Вітько закінчив репетицію, склав кружалом мотузку, взяв під пахву книжку, кинув на затон останній грізний погляд — і пішов геть. А Барбула довго ще сидів мовчки. Лише інколи здригався від пережитого. Потім сказав:

— Він щось замислив. Голову даю на відсіч, коли це не так.

— Може бути,— згодився Бухтик.— А може й не бути.

— В усякому разі, треба знову піти на розвідку. І негайно.

— Треба йти,— згодився Бухтик і поглянув на небо. Сонце хоча й сховалося за хмару, проте дощем і не пахло.

— Може, попросити лісовика Даваню? — запропонував він. Господар затону лише похитав головою.

— Це неможливо. Він позавчора подався до сусіднього лісу і невідомо коли повернеться. Може, завтра, а може, й тоді, коли від нас нічого не залишиться.

— Значить, піду я,— сказав Бухтик.— Більше нікому.

— Так, нікому,— сумно підтвердив старий водяник.— Ех, аби ти змайстрував мені щось схоже на суходих — я й не просив би нікого! Сам би пішов. Але ж його немає.

— Так, немає,— згодився Бухтик.— Ну що ж, мабуть, піду. Він зачекав, доки на сонце найшла велика хмара і виліз на берег.