КАРА

Барбула підстерігав Зубатку. Незважаючи на попередження, злодійка знову й знову чатувала на недосвідчену малечу з дитсадка.

Навколо господаря затону снували мальки. Присутність Барбули їх заспокоювала. Та зненацька вони стріпнулися і кинулися врозтіч. Вниз та течією стрімголов пливла старша донька Барбули Омаша. Вона ще здалеку закричала до батька:»

— А ти сидиш, так? Відпочиваєш, так? — І раптом заголосила на всю річку: — А мене, бідну русалку, краще б вже рибалки неводом опутали і витягли б на берег, аніж отаке терпіти! Ой, гірка моя доленька, ображають мене, кому тільки не ліньки!

«Тебе образиш, як же!» — з сумнівом подумав Барбула, а вголос запитав:

— Трапилося щось?

— Ага, ти навіть не знаєш нічого! Чи, може, тобі відомо, чому замовк мій телефон?

— А чому він замовк? — наївно поцікавився Барбула.

— А тому, що це ти в усьому винен!

— Я? — Барбула ошелешено закліпав віями. Йому страшенно нг подобалося, коли на нього кричали. Погано, ой, як погано доводилося тоді крикунам. Одній лише Омаші все сходило з рук, перед нею взагалі все з затоні відступало. Така вже вона була: ти їй слово — а вона тобі десять.

— Звичайно, ти! — галасувала Омаша.— Бо хто дозволяє їм робити що завгодно? Хто дозволяє їм ламати все, що попадеться під руку!

— Про кого ти говориш?

— Як про кого? Та про отих дітей, що приїхали лікуватися!

— Так я ж їх тільки здалеку бачив...

— Ах, задалеку! Тоді поглянь зблизька, що вони витворяють! І де? В моєму улюбленому підводному городі. Спочатку з твоєї верби стрибали, як навіжені, тепер за город взялися!.. — 3 верби? — жахнувся Барбула і звівся на ноги. З тією вербою було пов'язане все його життя. Так вже водиться у підводних мешканців: ще при народжені вони обирають собі якесь дерево і ростуть разом з ним. І коли верба звалиться у річку — в ту ж мить водяник розпрощається з життям. А Барбулина верба, здавалося, от-от звалиться...

— Ану, за мною! — вигукнув Барбула.

По дорозі їм трапився Бухтик. Про напад на город він вже знав.

— Ніяк не можу знайти Чару,— стурбовано сказав Бухтик.— її ніхто не бачив?

Чара, молодша донька Барбули, була улюбленицею затону. 3 нею і поговорити можна як слід, і порадитися. Не те, що з старшою.

— А що з нею може трапитися? — роздратовано відрізала Омаиа.— Вона ж у нас спозаранку копирсається біля своїх джерелець! іона ж у нас передовичка! Якісь там струмочки для неї понад усе! Навіть від мого телефону.

— Чому саме твого? — заперечив Бухтик.— А хто його змайстрував—я чи ти?

— А хто ним користується — ти чи я?

— Ти, — змушений був визнати Бухтик.— Тільки тебе й чути.

—От бачиш! Значить, він мій власний.

Діставшись до пагорба, на котрому стояла хатка його доньок, Барбула перш за все глянув на берег і полегшено зітхнув: його верба ще трималася корінням за землю. Зате над Омашиним городом, схоже, пролетіла буря чи навіть ураган. Водорості клоччям звисали з даху, валялися перед будинком і на задньому дворі. Навколо перелякано метушилася самовіддана охорона — гнучкі й спритні щипавки з міцними щелепами.

Довгі товсті стебла, котрі служили телефонним дротом, були розірвані на шматки. Проте Бухтик не тужив.

— Тепер я хоч висплюся,— стиха зауважив він. Господар затону підкликав до себе Кусика, найбільшого з щипавок, і суворо запитаив:

— Куди ж це дивилася твоя хоробра охорона? Кусик сором'язливо змахнув хвостом. Звісно, куди дивилася охорона! Вона дивилася, де б краще заховатися.

—А що нам лишалося робити?—почав справдовуватися Кусик.— Вони о-он які величезні!

І він показав у той бік, де Сергійко і Вітько все ще воювали з водоростями.

— Так от,— сказав Барбула.— Даю вам останню можливість виправити свою помилку, їх треба покарати!

— Буде покарано! — відкозиряв Кусик. І тут же зів'яв: — А вони здачі не дадуть?

— Вони вас просто не помітять,— заспокоїв ного Барбула.— Ви для них все одно, що нічого...

— Це інша справа,— сказав Кусик.— Охорона, за мною! — вигукнув він. Затим закрутив хвостом, мов пропеллером, і першим кинувся на порушників спокою в затоні. А вони вже захекалися.

— І звідкіля тут стільки водоростей?—дивувався Вітько.-Коли б не вони, я б показав, що то за справжній батерфляй... Ой Мене щось вкусило! Ой-ой-ой!

— Вкусило? — здивувався Сергійко.— Що ж тут може бути? -1 зненацька майже по пояс вискочив із води: — Ох!

— Ай-ай-ай! — не вгавав Вітько.—Давай до берега!

І запрацював руками так швидко, що їх майже непомітно було.

— Слухай, — звернувся до нього Сергійко, коли обидва зупини лися метрів за п'ять від берега.— Я ж маю розряд з плавання. Знак всі стилі і батерфляй теж. Але такого ще не бачив. Як він хоч називається?

Вітько почухав укушені місця, озирнувся на затон і визнав:

— Хто його знає. Можливо це був... рятівний стиль.

— Може бути,—згодився Сергійко.—Дуже швидкий стиль. Найшвидший за тих, які я знаю.

— Так вам і треба! — кричала Омаша услід хлопцям. Тоді повернулася до Бухтика і запитала:

— Можеш відремонтувати свій телефон?

— Так він же не мій,— відказав брат.— Він же твій. Ми тільки-но говорили про це.

— А хто його вигадав — ти чи я?

— Ну, я,— визнав Бухтик.

— От бачиш. Значить, ти його мусиш і ремонтувати. Бухтик зітхнув і почав зв'язувати уривки водоростей. Сестру не перебалакаєш. Особливо, коли ця сестра—Омаша.