СУД

— Так, я настоюю на тому, щоб відбувся суд,— повторила Омаша.— Треба нещадно покарати винних. Нещадно!

— Гаразд,— згодився Барбула.— Проте спочатку треба вислухати .всіх.

— А кого тут вислуховувати? — Омаша зневажливо стенула плечем.— Чару? Так вона ж іще маленька. Бухтика? А навіщо його .вислуховувати? Кожному ясно, що саме він і винен.

— Я суддя,— твердо відказав господар затону.— А суддя повинен вислухати усіх.

— То спочатку вислухай мене, - зажадала Омаша. Що каже основний закон водяників? Він каже, що у свято Повного Місяця ніхто не має права втручатися у дії русалок. А Бухтик втрутився.

— Інакше я вчинити не міг,— заперечив Бухтик. — Правильно,- підтримав його Барбула.— А ти, Ома,шо, повелася погано. Адже друзі Бухтика — наші друзі. Це теж закон...

— Та які вони нам друзі? Хіба друзі стануть знищувати мій город і вбивати найкращу подругу? Ні, це вороги! І є ще, до речі, такий закон: мої вороги — ваші вороги! Є чи нема?

— Є,— мусив визнати господар затону.

— То ж бо й воно. А Бухтик його порушив!

— М-мм...— тільки й спромігся що сказати Барбула. Важко, дуже важко було у нього на душі. Не вперше сперечалися Бухтик і Омаша, але ніколи ще справа не доходила до суду. І зараз він, як головний у затоні, повинен щось вирішувати. Це теж закон. І рішення мало бути лише одне: хтось із його дітей повинен бути суворо покараний. Але ж це його діти! І серце Барбули просто розривалося від болю.

Може, все ж таки помиритеся? — з надією запитав він. Нізащо! - вигукнула Омаша.— Я ніколи його не прощу.

— Не буду миритися,— вперто відказав і Бухтик. Вона напала на мого найкращого товариша.

Чара мовчала. Лише переводила переляканий погляд з брата на сестру.

— Ну що ж,-- важко зітхнув Барбула. - Тоді, Омашо, скажи, чого ти добиваєшся.

— З цього треба було й починати,— зауважила Омаша.Хочу. щоб в цьому затоні мені ніхто не заважав. Хочу, щоб діти з санаторія були покарані...

— Чи не забагато ти хочеш? — розгнівався Бухтик. - Завваж, що друзів своїх я в образу не дам! Та Омаша наче й не чула його.

А ще я вимагаю, аби Бухтик не заважав, коли я їх каратиму.

— Цього ти не дочекаєшся! — вигукнув Бухтик.

— Ах, так... Тоді я вимагаю, аби він негайно покинув наш затон. Нехай живе в найглухішому місці. Сам!

Запанувала довга мовчанка. Таке вигнання вважалося найсуворішим з покарань, які можна було уявити.

Барбула у відчаї охопив голову руками. Суперечки суперечками, проте він і не гадав, що колись доведеться розлучатися з сином.

— Але ж... Омашо, подумай. Він же твій брат.

— Не треба мені такого брата! Барбула перевів тоскний погляд на сина.

— А ти що скажеш, Бухтику?

— Я не шкодую, що так вчинив.— відказав Бухтик.— Що б там не було, а я завжди допомагатиму друзям.

— Гм-мм... А що скажеш ти, Чаро?

У Чари затремтіли вуста. Вона ледь стримувалася від плачу.

— Шкода Бухтика... І дітей тих теж... Діти врятували йому життя. І зміцнили коріння верби...

— От-от, — пожвавішав Барбула.— І вірші нам читали.

— Тому я прошу тебе, Омашо, щоб ти взяла свої слова назад.

— Ні,— відрізала Омаша.— Нізащо!

— Тоді... тоді я теж піду з Бухтиком.

— Ну і йди собі на здоров'я! — пирхнула Омаша.— А я з батьком тут залишуся. Гадаєш, будемо сумувати за вами? Аніскілечки! Правильно, батьку?

Барбула не відповів. Він думав. І від тих думок його голова ладна була розлетітися на друзки.

«Чара, Бухтик... Як же мені без них? — журився він.— Невже нічого не можна вдіяти?»

Нараз господар затону підняв голову і обвів своїх дітей'важким, мученицьким поглядом.

— Атож,— почав він.— Вдіяти, бачу, нічого не можна. Треба когось висилати з затону. І моя батьківська воля така, що у вигнання піде не Бухтик, а ти!

І його вказівний палець зупинився на Омаші.