ЧУДЕРНАЦЬКИЙ ВОВК

А Вітько, між іншим, і гадки не мав, що заблудився. Просто він мріяв забратися якомога далі в ліс, аби нікого не бачити і не чути. Він ніяк не міг забути отой провалений спектакль. В лісовому санаторії тільки й розмов було, що про витівки Бухтика. Підеш, наприклад, до їдальні,— а там тебе разом з компотом пригощають всілякими подробицями із спектаклю. Втечеш від тих розмов на річку,— а там добра половина пляжників корчать із себе водяників та бісенят. А дехто і русалок. З досади забредеш на стадіон,— а там санаторні силачі з сопінням завдають один одного собі на плечі.

Навіть про шкапину — і ту говорили.

А от про Вітю Капустіна, найкращого з акторів, ніхто і словом не обмовиться. Всім ніби заціпило.

«Хіба це життя? — сумовито розмірковував Вітько Капустін.— Та від такого життя краще вже лягти десь у лісі і померти з горя...»

І найвидатніший артист санаторію озирнувся довкола, прикидаючи, де б його зручніше це зробити. Щоб і сонечко не дуже пекло, і трава була м'якенька...

І лише тоді до нього дійшло, що він заблукав.

Ліс навколо був зовсім незнайомий. Рідкі дерева, миршаві кущі. І трава якась не така — жорстка, гостра.

Вітько повернув у інший бік, туди, де на його думку, мав бути санаторій. І одразу ледве не провалився в ковбаню, наповнену коричневою рідиною. За ковбанею починалися очерети.

Вітько розгублено зупинився. Щось раніше йому не потрапляли ці очерети на очі. Невже оце і є те болото, про яке він чув від дядька Костя стільки жахливого? Буцімто навіть лосі не можуть вибратися звідсіля...

— Агов! — загукав Вітько.

«Бач, як загукав! — подумав Даваня, поспіхом продираючись крізь шипшинові зарості.— Еге, та це ж Вітько, один із добрих знайомих Бухтика! Та й мій теж...»

Друзі Бухтика були і його друзями. А друга, як відомо не лише водяникам, в біді залишати не годиться.

Щоправда, Даваня тут же пригадав, як йому довелося попотремтіти від холоду, коли Вітько і Васько Миколаєнко вивернули на нього відра крижаної води.

«Що ж, врятувати я тебе врятую,— подумав Даваня.— Тільки ж і ти в мене, голубочку, нахапаєшся дрижаків...»

А Вітько вже захрип від крику.

— Люди, де ви?! — гукав він.— Сергійку-у!

На хвилю він замовк, аби побільше набрати повітря. І тут за його спиною почувся шурхіт. Вітько повернувся на нього і завмер від жаху.

Перед ним стояв вовк.

Вітькові не раз доводилося бачити вовків в зоопарку. Якісь обшарпані, облізлі, з підібганими хвостами, вони сумовито никали з кутка в куток. І ні в яке порівняння не йшли з цим вовчим велетнем, котрий зараз стояв перед ним.

А вовчисько невідривне дивився Капустіну в очі і облизувався так, що виднілися могутні і гострі ікла. Мабуть, тільки-но пообідав якоюсь живиною. Або уявляв, як зробить це через хвилину.

Нараз вовк ліниво потягнувся і позіхнув. При цьому він показав таку велику пащеку, що Вітькова душа зірвалася з місця і чимдуж подалася у п'яти. Вона сподівалася знайти там надійний притулок.

«А що, коли прикинутися мертвим і впасти на землю? — промайнула в Вітьковій голові рятівна думка.— Здається, вовки мертвих не чіпають...»

І він, як підкошений, бебехнувся на землю. Зробити це було неважко, бо ноги все одно не тримали його. І тут до нього дійшло, що він помилився. То ведмеді не чіпають. А вовки — ті, здається, навпаки.

Вітькові здавалося, ніби він уже цілу вічність упирається ногами у мох. Навколо стояла така тиша, що було чути, як б'ється власне серце. Якийсь сучок боляче тиснув у бік.

«Може, вовк подався геть? — з надією подумав Вітько.— Часто буває, що вовки, особливо влітку, не чіпають людей... А зараз саме літо...»

Проте вовк і не думав кудись подаватися. Він сидів на тому ж місці і, схиливши голову набік, уважно розглядав Капустіна. Вітькові навіть здалося, ніби вовк посміхається. 1 якось дивно ворушить хвостом. Ніби пес, що зустрів знайомого.

«Може, він приручений?» — з надією подумав Вітько. І ця думка дещо його підбадьорила, хоча душа все ще не хотіла повертатися на старе місце.

— Вовчику, га, вовчику,— тремтячим голосом залебедів Капустін.— Ти добрий, еге ж? Ти мені нічого не зробиш, так?

Проте вовк, здається, був іншої думки. Він присів на задні лапи, напружився — і його верхня губа загрозливо затремтіла.

І тут нерви у Капустіна не витримали. Він пронизливо заверещав, кинув козуб в страхітливу вовчу пику і помчав, куди дивилися його очі. Відверто кажучи, він і сам не міг сказати, куди вони дивилися.

А вовк, схоже, грався з Капустіним. То майне хвостом з одного боку, то гарикне з іншого. І щоразу Вітько кидався в протилежний бік. Звідкіля ж йому було знати, що то вовк завертає його на вірну дорогу?

Через деякий час вовк перестав показуватися, проте Вітько не спинявся. Зненацька в просвітку між деревами замаячіли чиїсь постаті. То був Сергійко з хлопцями.

— Куди це ти біжиш? — гукнув Сергійко.— І де твої гриби? - Т-там,— затинаючись, пробелькотів Вітько.— Т-там... Він за мною...

- Хто — там? — не зрозумів Сергійко.— І хто за тобою? І тільки тут Вітько озирнувся. Позаду нікого не було. - Вовк за мною гнався,— пояснив він, ледве переводячи подих.— Такий здоровенний, жахливий вовчисько!

— Зараз глянемо, що то за вовчисько,— недовірливо сказав Сергійко і рушив у той бік, звідкіля біг Вітько. Та за першим же кущем він зненацька зупинився і покликав товариша:

— Йди-но сюди! А це що?

За кущем лежав козуб Вітька. Повний відбірних грибів.

— Та я ж ного...— почав Вітько. Він ладен був поклястися, що кинув ного у вовчу пащеку. І що козуб тоді був майже порожній... Проте Вітько не сказав нічого. Він лише дивився на гриби і думав, що то йому, мабуть, приснився якийсь жахний сон.