ЩАСТЯ НЕЧИСТОЇ СИЛИ

З деякого часу в санаторії почали творитися дивні речі. В найпотаємніших куточках раптом ні з того, ні з цього лунали пронизливі крики. То струсить повітря гучне ревіння водяного бугая, то пугач зарегоче так, що аж мороз по шкірі піде... Від того крику тьотя Клава хапалася за швабру і обурено проголошувала:

Ну геть тобі нечиста сила. І звідкіля вона взялася на мою голову?

Трохи пізніше потаємні крики переселилися до палати, де мешкали Вітько Капустін і Сергіико Микиткж. Час від часу звідтіля долітало таке сумне вовче виття, що здригалися не лише дівчатка чи тьотя Клава, а навіть віконні шибки тихенько брязкотіли з переляку.

А ще через кілька днів нечиста сила розселилася по всіх палатах, де проживали хлопчики. Щоправда, варто було тьоті Клаві стати на порозі з шваброю, як дивовижні крики припинялися і на тьотю Клану дивилися невинні хлоп'ячі обличчя. А через хвилину все починалося знову.

Для дівчаток настали нелегкі часи. То хтось голосно заірже під дверима, або постукає і оголосить, що він не хто інший, як Бармалій і попросить впустити його погрітися... Навіть речі — і ті почали поводитися незвичайно. Раптом без ніякої на те причини здіймуть гучну метушню мильниці на туалетних поличках. Кеди маленької Юлі Гаварилюк двічі без сторонньої допомоги видиралися на високий шпиль головного корпусу. А так, як злізати звідтіля вони ще не навчилися, то їх здіймало все дівчаче відділення. Проте наступної ночі кеди видряпалися на найвищий в цих місцях клен.

Проте й на цьому не закінчилося. Незабаром перед дівчачими вікнами почали прогулюватися якісь істоти, загорнуті в біле. Істоти тяжко зітхали і тоненькими голосками канючили:

— Ми привиди-сирітки! Впустіть нас!

Тьотя Клава одного разу влаштувала засідку за кущем бузку. Вона ледь не спіймала маленького привида-сирітку. Добре, що воно мало придкі ноги, а то б дісталося бідолашному на горіхи.

Отож нічого дивного не було в тому, що при кожному підозрілому шурхоті дівчатка здригалися. І зрозуміло, чому вони десятою дорогою обходили стару розлогу ялину, що росла за футбольними воротами. Зовні ця ялина нічим не відрізнялася від інших. Хіба що на одній з її гілок висіла диктова дощечка з неоковирним написом:

ОТУТО-0 ЖЕВЕ НЕЧИСТА СИЛА УХІД ПО ПЕРЕПУСКАМ

Треба відзначити, що Вітько з Сергійком майже з годину билися над цим написом. Вони намагалися зробити якомога більше помилок, аби кожному було зрозуміло, що тут сидять не учні четвертого класу, а справжнісінька нечиста сила, яка школи і в очі не бачила.

Коли тьотя Клава побачила цю дощечку, їй одразу ж заманулося забратися під ялину і познайомитися з нечистою силою ближче. Проте Микола Володимирович сказав, що цього робити не варто.

— Чому не варто? — з добрячою лозиною в руках обурювалася тьотя Клава. - Таких бешкетників світ ще не бачив! А нашим дітям потрібен спокій і тиша. Вони ж у нас хворі!

— Немає в нас хворих,— рішуче заперечив Микола Володимирович.— Запам'ятайте це. Хворі діти не пустують і не граються. А коли вони це роблять — то треба лише радіти за них!

Таким чином «нечистій силі» пощастило.

Сьогодні під ялиновими лапами сиділи Сергіико та Бухтик, який хвилину тому проковтнув таблетку і став видимим. Поруч з Сергійком л«жав якийсь пакунок.

— Повіриш, батько від щастя місця собі не знаходить,— повідомив Бухтик.— Коли побачив, як ви зміцнили коріння його вербі, почав підстрибувати, мов той карасик. Він навіть не знає, як вам дякувати за це...

Сергіико зніяковів. Яка там дяка, і за що? Вони з Вітьком всього лише взяли у слюсаря лопати і засипали коріння верби землею. А більше нічого й не робили. То ж за що дякувати?

— А от Омаша аж кипить зі злості, спохмурнівши, продовжував Бухтик.— Все не може вибачити вам загибелі своєї подруги 'Зубатки. Обіцяє помститися за неї... А тут ще з суходихом не ладиться. Я вже уявляю, яким він має бути, та не знаю з чого робити.

— Подумаємо разом,— втішив його Сергіико.— Коли що — дядько Костя матеріалом допоможе.

— От спасибі! - зрадів Бухтик.— Але коли прийдеш до затону читати вірші? Мені вже проходу не дають через тебе. — Розумієш... Я з Вітею домовився. Коли»-и, звісно, не проти. Він знає набагато більше віршів. — Ми не проти,— сказав 'Бухтик. Вітько, здається, непоганий хлопець, хоча й хвалько. То. коли ви вільні, приходьте сьогодні по обіді он до ті.єї вільхи. А я побіг оголошувати збір...

— Зачекай,— зупинив його Сергіико.— Я от про що думаю. Тобі важко часто бігати від затону до санаторію, так?

— Коли дощ — навпаки,— сказав Бухтик.— Зовсім не важко. А от коли суха погода...

— А що коли на півдорозі від річки до нас у тебе буде свій невеличкий затон? Виглянуло сонце — стрибнув би туди, і все.

— О, це було б чудової—вихопилося у Бухтика.— Тільки де ж його взяти?

— А він вже є,— відказав Сергіико.— Колодязем називається. Я до цього вчора увечері додумався. І ось оце візьми з собою. І Сергіико простягнув другові пакунок.

— Що це? — запитав Бухтик.

— Моя стара піжама і куртка. Підкладеш під себе, бо в тому колодязі, мабуть, тверде дно.