ВІТЬКО РОЗШУКУЄ РУЧКУ

 Під вечір небо облягли низькі темні хмари і пішов дощик.

— О, дощ! — зрадів Сергійко.— Це чудово! Раз іде дощ — незабаром мав з'явитися Бухтик.

— Що ж тут чудового? — заперечив Вітько, який про Бухтика ще нічого не знав.— Одна нудьга і більше нічого.

Сергійко лише посміхнувся у відповідь. Він відчинив вікно і залишив на підвіконні одну таблетку. Потім подумав і вирішив, що краще зачинити двері на ключ: коли ненароком постукає тьотя Клава, Бухтик встигне вистрибнути надвір... От, здається, і все. Тепер лишилося тільки чекати бажаного гостя.

Сергійко сів біля столу, поглянув на приятеля і знову посміхнувся. Ох і здивується, певно, Вітько, коли побачить, хто до них завітає. Ох і зрадіє. Ох і зрадіє!

— Чого тобі смішно? — похмуро поцікавився Вітько.— І навіщо ти зачинив двері?

— Зачекай трохи,— загадково відказав Сергійко.— Незабаром дізнаєшся.

У Капустіна, між іншим, був кепський настрій. Через тиждень мав відбутися спектакль, а на роль бісенятка ніхто не зголошувався. Може, попрохати Сергійка?

І тут за вікном почувся шурхіт. Вітько знехотя підвів заклопотаний погляд і...

На підвіконні сидів усміхнений Бухтик.

— Добривечір вам,— привітався він.— Тьотя Клава не зайде?

— Якщо й зайде, то не зразу,— сказав Сергійко.— Я зачинив двері на ключ. Вітю, знаєш, хто прийшов до нас? Проте Вітька в кімнаті не було.

— Куди він міг подітися? — щиро здивувався Сергійко.— Тільки-но він же отут сидів. Може, в коридор вийшов?

Проте двері були зачинені, а ключ, як і до того, стирчав у замковій шпарці.

— Ти когось шукаєш? — запитав Бухтик.

— Еге ж,— відказав Сергійко.— Товариша шукаю. Ніяк не зрозумію, куди він подівся.

— Може, перетворився на невидимку? — припустив Бухтик.

— Хто, Вітя? — заперечив Сергійко.— Він така ж невидимка як і я. Проте що не кажи, а Вітька в кімнаті не було. І пояснити, куди він зник, Сергійко не міг. Схоже на те, що Капустін і справді став невидимим. Тільки як йому це вдалося?

— Диви, тремтить,— зненацька сказав Бухтик.

— Що тремтить?

— Ліжко...— І Бухтик показав на Вітькове ліжко. Проте, коли бути справедливим, «тремтить» — це було зовсім не те слово. Вітькове ліжко не тремтіло, воно просто ходором ходило! Ніби на нього раптово напала жорстока пропасниця. Підстрибував матрац, підстрибували нікельовані ніжки. А подушка — та взагалі злітала вище від бильця!

Якийсь час Сергійко зачудовано дивився на ліжко.

— Вітю, що з тобою? — нарешті запитав він.— Ти чого туди забрався?

Вітько не відповів. Проте ліжко стало труситися трохи менше, ніж до того.

— Вилізай,— сказав Сергійко.— Я тебе з Бухтиком познайомлю. 1 не бійся, він зовсім не страшний.

Вітько повільно виповз з-під ліжка і почав струшувати пилюку з колін.

— А я і н-не б-боюся,—затинаючись, сказав він. П-просто я туди... ручку впустив. От і поліз за нею.

Вітько нарешті покінчив з пилюкою і з побоюванням позирнув на дивного гостя. А ще через хвилину вже лаяв себе. І з якого такого дива він, Вітько Капустін, мав так лякатися? Простим оком видно, що це звичайнісінький хлопець, лише загримувався непогано. А хіба самому Вітькові не доводилося гримуватися? Ого, ще скільки разів! Часом навіть мама не впізнавала.

— Пхе,— приходячи до тями, пирхнув Вітько.— Теж мені, загримувався під...— Вітько на мить затнувся,— під біса і гадає, що всі його боятимуться!

— Під якого біса? — здивувався Бухтик.— І для чого мені гра... гримуватися. Я такий і е. Тільки-но від затону прибіг.

— Він і справді такий є,— підтвердив Сергійко.

— Так я вам і повірив! А як ти можеш довести, що ти бісеня? Бухтик у задумі посмикав себе за вухо.

— Ну... Хочеш, до стелі дострибну? — запропонував він.— І не просто так, а з місця.

Він тут же підстрибнув, перевернувся в повітрі і залишив на стелі чіткий слід.

— Ух ти-и! — вихопилося у Вітька Проте він одразу ж взяв себе в руки.— Ну й що з того? Таким штукенціям і в цирку навчитися можна. Ні, ти мені інше щось покажи.

— Він може випити води, скільки завгодно, -сказав Сергійко.

О, це я завжди можу,— згодився Бухтик. І не встигли хлопці й оком змигнути, як карафка з водою, що стояла на столі, виявилася порожньою.

— Ха, якась там карафка! — з презирством пирхнув Вітько.— Я, коли захочу, і дві можу видудлити. НІ, ти мені покажи щось таке... таке...— і він клацнув у повітрі пальцями.

Сергійко з Бухтиком розгублено перезирнувся. Ну як ти йому доведеш, що це не вигадки?

— Я ще можу стати невидимкою,— нарешті запропонував Бухтик.

— Так я тобі и повірив,—посміхнувся Вітько.—Ану стань! Бухтик застиг посеред кімнати і почав пильно дивитися на власну тінь, що падала від лампочки. Так він простояв хвилину чи й довше. Тоді розвів руками:

— Зараз не виходить. Вітамінка заважає.

— Га, йому вже й вітамінка заважає! — вигукнув Вітько.-А ще що тобі заважає?

Вітько Капустін був переконаний, що вивів цього самозванця на чисту воду. Він осмілішав до того, що дав щигля ледь помітним ріжкам Бухтика.

— Може, тобі ці роги заважають? — глузливо запитав він.— Чи оцей хвіст? Диви, який він у тебе довгий! Я його зараз підкорочу.

І Капустін щосили смикнув за хвоста. Він сподівався, що хвіст негайно одірветься.

— Ой! — заволав Бухтик від болю. А через якусь мить Вітько метляв ногами десь під електричною лампочкою.

— Ти... я ж тобі за це...— гарчав розлючений Бухтик і намірився викинути Вітька у вікно.— Я ж не знаю, що тобі зроблю!

— Відпусти мене! — долітав від лампочки нажаханий Вітьків голос.— Вірю, вірю тобі! Сірий, та скажи ж йому! Сергійко повис на Бухтикових руках.

— Бухтику, не треба! Він же ненавмисне тебе смикнув. Він же гадав, що ми розігруємо його!

Бухтик поставив ошелешеного Капустіна на підлогу. У того від пережитого підігнулися ноги і він сів.

— Більше так не роби,— сказав йому Бухтик.— Коли б я почав тебе ні з того, ні з сього смикати за хвоста — що б ги зробив? Сергійко засміявся.

— Так у нього ж немає хвоста!

— Немає? Ну тоді... за носа.

— Ні! — вигукнув Вітько і прикрив носа долонями.— Не треба!