Було у дня дванадцять годин,
дванадцять князівен, білих лебідок.
Старий не знав, як їм догодити,—
годував сонечком на обід.
Та все їм чомусь було не до ладу,
оцим князівнам, лебідкам білим:
одні заподіяли батькові зраду,
а інші ще більший біль.
Ця повіялась десь за море,
та за срібло віддячила міддю,
найстарша лякала людей марою,
найменша спалила батькові дім.
Коли князь у костистій печері гас,
то гримнув прокляттям на блідолицих.
В печерах кошмарів чуємо часом,
як чорні до зір ячать лебедиці.