З холодної столиці своїх очей
дивлюся на країну м'якої землі —
положистих піль, сунічних лісів
і хтивих рік.
З камінної твердині свого буття
хотів би я вийти брамою уст
на незайманий шлях: до селищ сердець
знак принести.
Шаршаву огорожу свого чола
відкрити, наче тишу нічну свиріль,
і соболем, лисом, совою, сном
прийти до них.
Та знаю: одягнуся в брокатний плащ
і перснем дідичним браму торкну,—
тоді кров дерев, зелену кров трав
уб'є мороз.