Мохнатий джміль із будяків червоних

спиває мед. Як соковито й повно

гуде і стелиться понад землею

ясного полудня віольончель!

Спочинь! На заступ вірний обіпрись,

і слухай, і дивись, і не дивуйся.

Це ж сам ти вколо зеленню розлився,

огудинням прослався по землі.

Це ти гудеш роями бджіл брунатних,

на ясенових гілках сидючи,

ти по житах літаєш тонким пилом,

запліднюючи теплі колоски, —

і твориш ти з людьми і для людей

нові міста, ти арки ажурові

над синіми проваллями будуєш!

Заснули води й човни на водах,

висять рої, як кетяги пахучі,

і навіть сонце, як достиглий плід,

здається непорушним...

Тільки ти не дався чарам півдня й супокою,

бо, як сестра, схилилась над тобою

невтомна подруга — сувора творчість.