ЖАГА

 ПОЕМА-ВИДІННЯ  

 XXV річниці Радянської влади на нашій славній Україні — присвячую    

 Тебе — від ніжного світанку  

 Аж по останні смертні дні —  

 Не як дитя, не як коханку  

 І навіть не як матір — ні!  

 Тебе, як вітер у неволі,  

 Тебе, як сонце у гробу,  

 Як власні радощі і болі,  

 Як власну юність і журбу,  

 Як стиски серця в час прощання,  

 Як втому наболілих ніг,  

 Що після довгого вигнання  

 На отчий клоняться поріг,  

 Як слово хорого дитяти,  

 Як просинь дальньої мети,  

 Як тінь, котрої не впіймати  

 І від котрої не втекти,  

 Як огник в непроглядній ночі,  

 Як трепет щастя навесні,  

 Як сльози радісні жіночі  

 У благовісній тишині, —  

 Тебе ношу я в грудях темних  

 І в невсипущому мозку,  

 Мою найкращу з дум наземних,  

 Жагу й любов мою палку!  

 Ласкаве небо, грім залізний,  

 Була ти, будеш і єси!  

 Тобі, тобі, моя Вітчизно,  

 У серці дзвонять голоси.  

 Перший голос.  

 Великій і чистій воді,  

 Що живить, свіжить нас і поїть,  

 Що студить по спраглім труді,  

 По бої гарячім спокоїть,  

 Що стомленим сни навіва,  

 Що юних на подвиги будить, —  

 Мої найчистіші слова  

 Хай жертвою чесною будуть.  

 Хто знав незмірну жагу,  

 Той міру словам моїм знає.  

 Як землю, від спеки тугу,  

 Липнева жарінь допікає,  

 Як кожне благає стебло  

 І кожна травинка голосить.  

 О! Темної хмари крило  

 Найвище нам щастя приносить.  

 «Вологи, вологи!» — в огні  

 Шепочуть прив'ялі діброви,  

 І котиться грім вдалині,  

 Такий довгождано-раптовий!  

 «Вологи! Життя хоч на мить!» —  

 У тирсі сухій завмирає...  

 І раптом війнуло, шумить,  

 Ворожить, чарує, співає.  

 І знову весни вороття,  

 І ржуть над чорноземом коні,  

 І світ, як умите дитя,  

 Сміється на матернім лоні.  

 Хто знає походів трудних  

 Каміння, і терен, і порох,  

 Утому скривавлених ніг,  

 Жароту доріг неозорих,  

 Огонь запорошених ран,  

 Дихання, застрягле в гортані,  

 І небо, як висохлий жбан,  

 І землю, зотлілу до грані,  

 Той знає, що значить ріка,  

 Лямоваиа зіллям зеленим,  

 Вода, що з землі виника  

 І дише спокоєм студеним.  

 О водо! О щастя земне!  

 О радість — жагу вдовольнити!  

 Спадай, оросивши й мене,  

 На жито, на квіти, на віти!  

 О ріки, ви сестри мої!  

 Кружляючи разом з землею,  

 Запліднюйте щастям її —  

 І піснею станьте моєю!  

 Другий голос.  

 — Не кидайсь хлібом, він святий! —  

 В суворості ласкавій,  

 Бувало, каже дід старий  

 Малечі кучерявій.  

 — Не грайся хлібом, то ж бо гріх! —  

 Іще до немовляти,  

 Щасливий стримуючи сміх,  

 Бувало, каже мати.  

 Росли малята, з немовлят  

 Робилися дорослі,  

 І чуте десять літ назад  

 Забувано навпослі,  

 І до архіву слово «гріх»  

 Здали не     під   підстави  

 Ми всі, навчавши слів нових  

 Дитинство кучеряве.  

 Проте лишилася у нас,  

 І зовсім це не хиба,  

 Глибока шана повсякчас —  

 Так! — до святого хліба!  

 Бо красен труд, хоч рясен піт,  

 Бо жита дух медовий  

 Життя несе у людський світ  

 І людські родить мови.  

 Хто зерно сіє золоте  

 В землі палку невтому,  

 Той сам пшеницею зросте  

 На полі вселюдському.  

 Третій голос.  

 Гойдає вогку черемшину  

 Весни всевладної рука,  

 І серце пісню солов'їну  

 На поєдинок виклика.  

 У кожнім кетязі пахучім,  

 У кожнім квіті, що зійшов,  

 Струмує струменем кипучим  

 Моє життя, мій спів і кров.  

 І тропи сходяться ведмежі  

 Тобі, о пристрасте, до ніг,  

 І вколо білої одежі  

 Кружляє черемшини сніг.  

 О мила, біла, сніжнокрила,  

 Ти прилетіла, прибула,  

 І руки навстіж розкрилила,  

 І шовк одкинула з чола.  

 Неначе з подиву, зіниці  

 Розкрились широко, як ніч,  

 І сон, що вік не пересниться,  

 З зелених котиться узбіч.  

 І квіти клоняться пашисті,  

 На милих танучи устах,  

 І ніч в янтарному намисті  

 Стоїть до ранку при дверях.  

 Одхилилася завіса минулого.  

 В тумані встають силуети.  

 Силует перший.  

 Хлопчина в подертій одежі,  

 Торбинка: цибуля і хліб.  

 І вечір, і втома, і вежі  

 Високого міста. «Коли б!»  

 Коли б не спіткнуться, не впасти,  

 Дійти, увійти, досягти!  

 Коли б хоч не взяти, то вкрастиі  

 Ні! Взяти! Відняти! Згребти!  

 І клониться ночі у ноги  

 Недуга поблідлого дня,  

 І бризки болота. «З дороги!» —  

 Пухке на коні паненя.  

 Силует другий.  

 Вишиває і співає,  

 І ніхто того не зна,  

 Де узор вона кінчає,  

 Де ту пісню почина.  

 Світу б цілому співала,  

 Вишивала б — всій землі!  

 Хата. Мати нездужала.  

 Хліб зацвілий на столі.  

 — Натомилася, дитино?  

 А піди вогню позич! —  

 Мертве зігнуте коліно.  

 Ніч. У серці вічна ніч.  

 Силуети.  

 Їх багато, багато, багато.  

 Темні зморшки на лицях худих.  

 Тих скалічено, тих лиш підтято,  

 Тих убито, а мучено — всіх.  

 Світ — веселка, що з річки до лісу  

 Простяглася по небу, ясна,  

 І крізь райдужну видно завісу  

 Легкий зарис рибалки й човна.  

 Ну, а їм — ні рибалка, ні човен,  

 Ні веселка, ні небо, ні ліс.  

 Тільки хрипи глухих перемовин,  

 Тільки зашморг, що горло затис.  

 Їх багато, багато, багато...  

 Біль горба та клятьба на раба...  

 Клято, проклято і переклято...  

 І встає на землі боротьба.  

 Голос.  

 У петербурзькому заметі  

 На скам'янілім битюгу  

 Спинився Олександер Третій,  

 Народ зігнувши у дугу.  

 Росія на морозі гола  

 Казенним гріється вином,  

 І обіймається Микола  

 З тобольським п'яним мужиком.  

 І ти, і ти, народе рідний,  

 Серед задушених братів...  

 Невже ж для цього Вершник Мідний  

 Коня край прірви зупинив?  

 Повів бурі  

 Стояв Ісакій тьмяно-смутен,  

 І Вершник охляп не скакав,  

 Коли підхмелений Распутін  

 Росію вроздріб продавав.  

 Нева стогнала від печалі,  

 В тифу здригалася війна,  

 Як у Тавричеському залі  

 Йшла переторжка голосна.  

 Та сколихнулось поле й море,  

 У ділі — слово ожило,  

 О, годі ранити докором,  

 Де треба гострого меча!  

 Палац Кшесінської, як форум,  

 Стрясла правиця Ілліча.  

 Казка.  

 Пустила фея золотий клубок,  

 За ним услід у світ пішла дитина,  

 І розкривав простори кожен крок,  

 І трепетала далеч лебедина.  

 Лежала мати, хора вже давно,  

 І не пускала ясного дитяти, —  

 Тож уночі втекло воно в вікно  

 Цілющих ліків матері шукати.  

 Перелісками і ярами йшла,  

 А де дорога слалася надвоє, —  

 Дитину нитка золота вела,  

 Як друг незрадний, до води живої.  

 Казала фея, що, мов дзвін, дзвенить  

 Одно на світі джерело студене,  

 І на сторожі вірно там стоїть  

 Її, дитини, мужній наречений.  

 Як місяць, горде мав він чоло  

 І світлі очі — лазурові зорі,  

 Із-під каміння сам він джерело,  

 Мов іскру, вибив у борні суворій.  

 Ішла дитина, і нерівна путь  

 Не раз вела у нетрі й чорні хащі,  

 Де гад сичить, де звірі злі ревуть,  

 Вергаючи отруйний дим із пащі.   

 Ішла дитина, на очах росла,  

 Змагала в серці острах передвічний,  

 І в слушну мить їй фея подала  

 До білих рук булатний меч двосічний.  

 Ішла вона не день, ішла не рік,  

 І вродою доспіла, як пшениця,  

 Коли вступила у дівочий вік  

 З мечем двосічним у стрункій правиці!  

 І не один у яр скотився звір,  

 І не одна розсічена гадюка  

 Сконала там, де між борів та гір  

 Пройшла з мечем красуня білорука.  

 І час настав. У чаші голубій  

 Переливався ранок, як перлина,  

 І край безодні при воді живій  

 Зустрілася із Жовтнем Україна.  

 Сон — не сон.  

 Ти вся була — пружиста тетива,  

 Натягнена до краю, до відмови.  

 Ти вся була — зірниця світова,  

 Що озорила луки і діброви.  

 Горіла в пісні свічкою печаль,  

 Минулих літ єдина осолода.  

 Позаду — стільки мурів і проваль,  

 Перед тобою — далеч ясновода.  

 Дніпро зеленим лукам рокотав,  

 Трава шептала у лугах ласкава  

 Про Жовті Води, славу серед слав,  

 Про чуб і про сережку Святослава,  

 Про сірий камінь з іменем Сірка,  

 Накресленим правицею безсмертя,  

 Про дні, коли нога робітника  

 Топтала вперше хартії подерті,  

 Про вічну правду мозолястих рук,  

 Що золоті виводили будовк,  

 Про день, коли Шевченко-самоук  

 Вістив науку гніву і любові,  

 Коли, як річка рано навесні,  

 Влилася ти в нове всесвітнє море,  

 І в арсенальськім спалено вогні  

 Неправду сиву і пожовкле горе, —  

 Ти встала, рідна, навстріч всім вітрам  

 І на питання — будем чи не будем? —  

 Світам, сонцям, братам і ворогам  

 Одповіла могутнім Дніпробудом.  

 Колишеться і хвилює мла.

  У ній проступає білість і золото

 Лаврської дзвіниці, зелень розлогих пагорбів,

 ниви, сади, будови.

 Ірпінь. Молодий садок.  

 Чи пам'ятаєш ти, моя дружино,  

 Той день весни, солодкої, як біль  

 Кохання першого? Я у садку  

 З Богданчиком вовтузився: садили  

 Під тином ми акації колючі,  

 Щоб затінок і захист нам давали  

 Та садові. Ти на пухких грядках  

 Висаджувала цибульки тюльпанів  

 І корені потворні, із яких  

 Прекрасні мали вирости жоржини.  

 Лунали дружні голоси сусідів,  

 Пересміхи, перегуки. Шумів  

 Веселий поїзд, несучи людей,  

 Всіх до одного сп'янених весною,  

 І піснею про Галю молодую  

 В ньому дзвеніла молодість сама.  

 Метелик ранній пролетів бездумно,  

 Немов листок сухий, зненацька сів  

 На яблуньку, що посадив її  

 В порядку шефства жвавий Копиленко, —  

 І знову знявся, зляканий Богданом  

 Чи Булькою, що в радості собачій  

 Зичливо гавкала на цілий світ.  

 Текло повітря вогке над землею,  

 Вітрила-хмари в синяві пливли,  

 І серце ждало. Раптом з далини  

 Почувся — ніби тільки уявився —  

 Глибокий звук. Я стрепенувся перший  

 І крикнув: «Гуси!» То були вони,  

 Мандрівні птиці, вісники весни!  

 І всі ми приязним дивились оком  

 На ключ гусей, що плив шляхом високим,  

 І причувались в гоготанні їх  

 Добросусідські вигуки та сміх,  

 Як тут, у нас. О гуги. гусенята!  

 Прилиньте нині вактя на крилята  

 Земних дітей! Та ні! Дарма! Дарма!  

 Мій сад — пустеля, і мій дім — тюрми!  

 І звертаю я голос на захід, що жевріє за моїм вікном.  

 Пастушки босоногі  

 І дівчата у вогких волошках,  

 Матері, що дітей на порозі стрічали  

 З грушевою ложкою в добрій руці!  

 Ковалі й хлібороби, Учені й співці,  

 Що з одної виходили хати  

 На дороги широкі, як світ!  

 Винахідники і садоводи,  

 Що одважно й рішуче  

 Перекроювали шати землі  

 На свою і нашу вподобу!  

 Києве мій злотолитий,  

 Ірпінська тишо смолиста  

 І рожева моя Романівко!  

 Ріки й луки, поля і заводи,  

 Духотворені людським трудом!  

 Світла кімнато моя  

 З голосними, як дзвони, книгами!  

 Портрети Шевченка і Руставелі,  

 Пушкіна бронзовий бюсте,  

 Початківців наївні листи!  

 Ніжні щепи, що я садив  

 Із веселими, милими друзями!  

 Народу мойого жаго невтоленна,  

 Що вела на круті верхогір'я,  

 Пурпуровим засіяні маком   

 І повиті нетлінними лаврами!  

 Хто це все перекреслив  

 Чорно-кривавою смугою?  

 Хто вкинув у чашу погожого ранку,  

 Коли мій синок  

 І тисячі наших синів і доньок  

 У свіжому бачили сні  

 Ковалевого сина й кріпацького сина  

 І тієї, що смерть поборола  

 Свого слова безсмертною крицею?  

 Україно! Прокляттям ти вся загриміла,  

 Гнівом ти вся налилась  

 По тонкі золочені вінця, —  

 І жага животворна твоя  

 Стала помсти святою жагою!  

 Ти жива, Україно моя,  

 Ти жива у родині великій,  

 У родині народів, що їх  

 Сила Жовтня навіки з'єднала,  

 Як єднає нагірні бурхливі річки  

 І спокійні річки степові  

 Море в лоні своїм незглибимім!  

 Ти жива в мозолястих руках трудових,  

 Що руками вояцькими стали,  

 Ти жива, бо з тобою в бою,  

 Всі очоливши братні народи,  

 Той народ, що великого Леніна дав  

 Людям і людству!  

 Ти жива, Україно моя,  

 Бо у гомоні вод твоїх чистих,  

 Бо у шелесті нив твоїх рідних  

 Ворогу — смерть!  

 Ти жива, бо в безсмертнім братанні,  

 Що окрилене Партії вітром,  

 Що осяяне Партії сонцем,  

 Ворогу — смерть!  

 Голос прокляття.  

 Від синього неба і синіх квіток,  

 Від доброго серця і чистих думок,  

 Від поля, повитого в ранішній сон,  

 Як дар, як удар наш, зустріньте прокльоні  

 Від рук, що пручались на матернім лоні,  

 Від наших народжень, від наших агоній,  

 Від пісні, від праці, від книг, від завзяття —  

 Зустріньте прокляття!  

 Немає покари, що вам заважка,  

 На світі немає легкого листка,  

 Що б каменем вам на сумління не ліг,  

 Коли б хто сумління збудити в вас міг!  

 Немає судді, що б здолав пом'якшити  

 Вам вирок смертельний, поріддя несите,  

 Немає руки, мозолями святої,  

 Що вас не жадала б скарать за розбої!  

 Те тіло, що впало від месницьких рук,  

 Здаля облітає презирливий крук.  

 Де крик душогуба навіки замовк, —  

 З огидою виє зневажливий вовк.  

 Земля вас не прийме в обійми святії,  

 Лиш вітер-могута по світу розвіє  

 У дебрі-пустині, на піски безводні,  

 Розносячи ваші останки холодні.  

 Від поля, від моря, від чорних могил,  

 Від хмари пожарів, що тьмить небосхил,  

 Від сиріт і вдів, від старців і калік —  

 Прокльон вам навік!  

 І я бачу її, бачу ту,

кому до страдницьких ніг

клали поети всього світу

і всіх століть найдорожчі свої приносини.  

 Бачу матір.  

 Простягла руки схудлі,  

 Розчесала русі кудрі,  

 Ой, що кучер до кучера, —  

 Чи то ж краса докучила?  

 Чи то ж літа не краснії,  

 Чи оченьки не яснії?  

 Ой не краса докучила —  

 Гримить-гуде за тучами,  

 Ллє зливою злостивою  

 Над матір'ю над сивою.  

 Іди ж, синку, кудрявчику,  

 Кудрявчику-ласкавчику,  

 Тройзіллячком умиваний,  

 Яр-м'ятою укриваний,  

 Сподіваний, угріваний!  

 Уста стулю — мовчатиму,  

 Сльозу в очах держатиму,  

 Коня твого за поводи  

 Сама візьму у проводи.  

 Іди, іди, дитя моє,  

 Не вкрий себе ні плямою,  

 Брати стоять за брамою.  

 Зовуть брати — в похід іти,  

 В похід іти, народ вести.  

 Кладу тобі печать одну,  

 Як гнів моїх проклять, міцну:  

 Бий ворога не мружачись,  

 Усім життям напружачись,  

 У серце бий недоброго,  

 Бо роду ж ти хороброго.  

 Уста стулю — мовчатиму,  

 Сльозу в очах держатиму,  

 Листів твоїх чекатиму.  

 І йдуть сини,

несучи в грудях материне благословення,

— і гуде земля

- і шумлять води

- і труп ворожий сиру землю криє

— і в серці озивається слово:   

 Ти вся — жага, ти вся — горіння,  

 Ти — лук, стріла і тетива,  

 Століттям явлене видіння,  

 Моя зірнице світова!  

 Не раз таїли муку чорну  

 Твої затиснені уста,  

 Коли по воду животворну  

 Ти йшла, мандрівнице свята.  

 Як ти верталася додому  

 Від райдужного джерела  

 І на коромислі тугому  

 Дві кінви золоті несла, —  

 Напав розбійник із-за рогу,  

 Розбив сосуди золоті  

 І тіла вічномолодого  

 Розп'яв безсмертя на хресті.  

 І ти, розкинувши рамена,  

 Дивилась, як дітей твоїх  

 Орда розтоптує шалена,  

 І ніж разить, і тне батіг,  

 Як падають доми і вежі  

 З блакиті гордої у прах,  

 Як зміями повзуть пожежі  

 По біло-голубих хатах,  

 Як від вогню чорніють вишні,  

 Отари й череди біжать,  

 І тоне світ у тьмі кромішній,  

 І стогне поле від проклять, —  

 І погляд твій німий, о мати,  

 Понад землею загримів,  

 Заглушуючи всі гармати  

 І всіх єднаючи синів.  

 І почалась велика дія,  

 Назнаменована пора, —  

 І ще немає чародія,  

 Ще не загострено пера,  

 Ще не розгорнуто сувої,  

 Щоб пурпурове начертать,  

 Як з нелюдами у двобої  

 Людська зарокотала рать.  

 Відчувши в грудях спільну рану  

 І спільний бачивши пожар,  

 Устав пастух з Узбекистану,  

 Із Тули — тесля та зброяр.  

 Устав твій син, о рідна мати,  

 З синами сестер-матерів,  

 І на нападницькі гармати  

 їх грім правдивий загримів.  

 І хоч тяжкі іще дороги  

 До світосяйного кінця, —  

 З'єднала воля перемоги  

 Всі чесні голови й серця.  

 О, бачу я вогнем облиту  

 Страждущу постать на хресті, —  

 Та знаю: доки сонця-світу,  

 Не зникне правда у житті,  

 І вірю, нене, до загину,  

 Що зійде промінь у долину,  

 Неначе шабля золота, —  

 І    в заповідану годину  

 В прозору тишу голубину  

 Ти зійдеш, рідна, із хреста!  

 1942   p.   Нова редакція — 1956   p.