Радій Радутний.

    Лізе!

      - Щось не хочетьcя мені на роботу йти, - сказав раптом Вовка.

      - А кому хочеться, - філософськи підтримав його Сергій.

      Я лише зітхнув. Стояла чудова рання осінь - улюблена моя пора. Час, коли вже не жарко, але ще і не холодно. Коли комарів вже нема, а птахи ще не полетіли. Коли купатись ще можна, але вода вже прозора. Коли листя ще не опало, але вже горить різнокольоровими спалахами, й від того вогню тепліє в душі.

      Кому о цій порі схочеться на роботу?

      До роботи було далеко - метрів зо тридцять. Невідомий архітектор чи планувальник, чи хто там розмістив тут лавочку та посадив три дерева так, щоб вони утворили альтанку, був молодець. А може, просто сама собою утворилася тут затишна місцина, куди по обіді можна було вийти, посидіти, спалити цигарку, потеревенити з одним-двома товаришами. Більше чомусь ніколи у цей закуток не набивалося.

      Якби ще до контори було не тридцять кроків, а хоча б двадцять п`ять. Ну хай двадцять шість. Ну біс із ним, двадцять сім. Ну чорт з вами, двадцять вісім. Ну все - останнє слово. Двадцять дев`ять.

      Але ж не тридцять!

      А потім ще й сходинками на другий поверх. Не могли ліфт поставити, абощо.

      Ліфт, правда, був, але у дальньому кінці коридору. У дуже дальньому - кроків з півсотні.

      Щоправда, вранці ми пролітали тими сходинками й коридорами так, що стіни двигтіли.

      Аякже! Там же компи, інтернет, робота, лист від коханки, що зараз в Криму, від колеги, що зараз у бундесі, новини з конференції за нашим фахом, та з чемпіонату світу по чомусь-там.

      Шкода лише, що інтститут бідний, і на кожного виставлено ліміт - 0 мегів на місяць. Отак. Й крутись, як собі знаєш.

      Один мій знайомий заощаджував так, що навіть на порносайти ходив з вимкненими малюнками.

      До обіду голова працювала, після обіду - ні. Тому "інтелектуальну працю" - паяти, хімічити, заміряти параметри тощо ми старалися планувати на післяобід, а вранці - думали. Й час від часу задумували самі себе у такі тупики... як ось сьогодні.

      - Не лізе, - скрушно сказав Вовка. - Я його й так, і сяк - а не лізе.

      Він не сказав, що саме не лізе - але будь-хто із працівників інституту й сам здогадався би. Може, навіть зітхнув би співчутливо на знак повної солідарності.

      Аякже. Коли в когось "не лізе" - то замовлення не отримає вся контора. А нема замовлення - нема й премії, й заміть "Мальборо" смалимо "Приму".

      Я допалив бичка майже до фільтру й злостиво пожбурив його до урни. В мене сьогодні зранку теж "не лізло". Звечора здавалося що можна зробити так та так, а можливо, навіть отак - і все. А ні! Не схоттіло! От зараза. А я мчав зранку, як навіжений, через дві сходинки підстрибував... мало головбуха нашого з ніг не збив. Буде мені тепер премія.

      - Лізе, - раптом сказав Вовчик.

      - Як? - я негайно розвернувся до колеги. - Ану, ану...

      Вовчик дивився просто перед собою й на мене демонстративно уваги не звертав. Я не образився. Що таке "лізе" - всі знали, й один одному старались не заважати. Щоправда, якщо "лізло" в їдальні, й людина завмирала з ложкою перед ротом - то вигляд це мало досить кумедний.

      - Їй-богу, лізе! - повторив Вовчик.

      Ні, на звичйний транс відкриття його вигляд геть не скидався. Й дивився колега не просто перед собою - а чомусь під ноги. Мені.

      - Ти глянь - лізе!

      Я глянув. Під ногами, якраз біля черевика валявся напівскручений у трубку листочок, й не просто валявся.

      Повз.

      Повільно-повільно, ледве помітно - але вперто і наполегливо долав міліметр за міліметром, націляючись на край асфальтової стежки.

      Вітер його ворушив, чи що?

      Взагалі-то Володька знайшов собі чим перейматися! Листочками. Опалим листям! Ще би снігом торішнім почав цікавитися.

      Я замахнувся ногою, але Вовчик негайно схопив мене за рукав:

      - Не руш! Ти подивись - воно ж рухаєтся!

      Ну - рухається. Ну то й що? Вітер його суне, от воно й рухається. Вітерець і справді війнув, ще кілька листочків заворушилися, й слухняно посунули... у протилежний бік.

      - Гм, - сказав я й традиційно почухав потилицю.

      Володя зітнхув і поліз до кишені.

      Кишеня - це чортова вигадка. Народжуючись геть порожніми, вони поступово нагромаджують у собі такі звалища, що страшно й руку засовувати. У мене, наприклад, у лівій жив чек з магазину. Торішньої давнини. На купівлю ароматичної свічки з пахощами лаванди.

      Ніколи в житті не купляв ароматичної свічки!

      Володя витяг з кишені сталеву кульку з підшипника.

      Я був певен - підшипники лежали геть поза його інтересами, й за останні двадцять років свого життя жодного підшипника від у руках не тримав.

      Але Вовчик зітхнув й поклав кульку поруч з листочком. Листочок завмер, натомість кулька негайно почала рухатись.

      Під прямим кутом до напрямку попереднього учасника руху.

      Ага. Це, значить, був тест на похилість поверхні. Результат - негативний. Листок рухається не під гору.

      - Привіт, хлопці, а що ви тут робите?

      Юрко працював у сусідньому відділі. Ким саме - ми точно не знали, але ранками віталися, а ввечері іноді пиво пили.

      - Привіт, Юрчику. А в тебе часом нема з собою лінійки?

      Юрко абсолютно не здивувився, й витяг з нагрудної кишені малий штангенциркуль.

      Що я там казав про кишені?

      А от магнітометра ні в кого з собою не виявилось, тож бігти мені, як наймолодшому. Я помстився, притягнувши не лише прилад, але й двох добровільних помічників. У них теж після обіду "не лізло".

      З магнітним полем усе виявилось гаразд, локальної дивіргенції не було, й довелося втрьох бігти по електрометр. Повернулись вп`ятьох, разом з завлабом.

      Поклали поруч контрольний листочок - майже такий самий, кілька штук забракували, поки знайшли.

      Лізло!

      Вітер екранували загородкою з органічного скла - повзло; поміняли загородно на жерстяну - водночас й непрозора, й екранує магнітне поле - повло; дірку зверху прикрила уламком заліза з даху... замислились, а як же тепер дивитись?.. зняли кришку, зробили штангеном позначку на асфальті, прикрили, спалили по сигареті кожен, відкрили...

      Повзло.

      - Гм... - сказав завлаб й почухав потилицю. - Гравітометр прилад стаціонарний, сюди не притягнеш.

      - Гм... - сказали всі одночасно й також потяглися руками за голови. В принципі, якщо покликати ще двох-трьох добровольців... а кабель? Тягнути з отого вікна? Чиє то вікно, директорське?

      - Та й від асфальту відривати не можна, - бовкнув хтось занадто розумний. - А раптом вся справа в асфальті?

      А чого, ж може й в асфальті. Так... у кого найближча болгарка?

      А може, справа навіть не у асфальті, а у землі під ним?

      Я ляпнув й зрозумів, що зараз отримаю стусана. Від кого-небудь, хто найближче опиниться. Бо одна справа вирізати й перенести метр на метр, й зовсім інша - метр на метр на метр, й бажано неушкодженим.

      Як колись нас загнали в колгосп й наглядач загадав викопати яму під буряки - три на три на три.

      - А може, ми краще три ями вириємо? - знайшовся розумник. - Три ями метр на метр на метр? Га?

      - Ну давайте, - милостиво погодився аграрій й потім, кажуть, довго чухав потилицю - десь обдурили кляті ледарі інститутські, але де? Біс його зна!

      До речі, а що там, під асфальтом?

      Притягнули металошукач. Виявилось - нічого. Хтось згадав, що у третьому корпусі є хлопчина, що вихвалявся, ніби вміє з лозою ходити. Покликали.

      Прийшов, звісно, увесь третій корпус. Хлопчина знайшов загублену кимось у траві запальничку, але під асфальтом не набачив нічого.

      - А газету! - нарешті допетрав хтось. - Підстелити шматок газети! Якщо по ній полізе - значить справа не у асфальті. А якщо ні... ну, можна спробувати з газети струсити!

      Полізло.

      Вже непогано.

      - А якщо газету підняти?

      Не полізло. Газета прогиналася. Негайно знайшлося ще два добровольці з шматком тоненького оргскла - бо не руйнувати ж противітровий екран? А раптом війне й понесе наше відкриття бозна куди?

      Перед склом листочок чомусь зупинився, й ми аж подихи зачаїли... але ні. Набрався сил і наповз.

      Підняли.

      Вище. Вище. Вище.

      Завлаб негайно пхнув свою пику зпіднизу - як кіт під машину... й вилаявся. Махнув рукою й, не обертаючись, рушив до прохідної.

      Листок перекинули. Під ним причаїлась невеличка волохата гусениця. Водночас тобі двигун, рушій та систему управління. Нам би таку.

      - Тьху, - першим сказав хлопчина, що тримав скло, недбало струсив все на землю й теж рушив геть. За ним потяглися й всі інші.

      Гусениця полетіла в один бік, листочок - в інший.

      Слава богу, питання про те, хто здійняв паніку першим, не виникло. Бо декому з нас було б соромно.

      Вовчик сидів на улюбленій нашій лавочці й мав такий вигляд, наче сидів тут давно й просто так, а купу здорових ідіотів з жерстю, оргсклом, приладами та інструментами не помітив.

      Я теж сплюнув й рушив до робочого місця.

      - Гей, - долинуло ззаду.

      Вовчик вже стояв поруч з місцем події й знову вдивлявся в землю. Про всяк випадок я теж підійшов.

      На асфальті лежав той саиий листочок. Так само скручений.

      И так само.

      Повільно.

      По прямій.

      Не відхиляючись від свого напрямку ані на міліметр.

      Рухався!

      - Тьху, - сказав я.

      І ще багато чого сказав. І оце сиджу зараз й думаю - самому писати заяву на звільнення, чи дочекатися, поки новоспечений директор інституту, лауреат нобелівської премії в галузі фізики за відкриття квантових флуктуацій броунівського руху, які рухали той клятий листочок, колишній Вовка, а тепер Володимир Семенович мене вижене?

       03.07.05