Надія Пукас
КОЛИСОЧКА ЛЕГОНЬКАЯ

Прийшов Сонко, питається,
Чи дитинка слухається.
– Сонку-світку, сонку-свате,
Дитиночка пішла спати.
Колисочка легонькая,
Дитиночка маленькая.
Колисочка теплесенька,
Люлі-люлі-люлесеньки.
Вийшла з хати доріженька,
Пішли спати дві ніженьки.
Пливуть, пливуть каченята,
Засинають рученята.
Хитаються колосочки,
Злипаються сині очки.
Колисочка теплесенька,
Люлі-люлі-люлесеньки.



ВЕЧІР ЗМЕРЗ

Наче біле кошенятко,
Йде село під гору спатки.
Завірюха-мати біла
Його ковдрою накрила,
Щоб не мерзли вушка, лапки,
Щоб не мерзли білі хатки.
А гора, що аж до неба,
Витягає вітер-гребінь
І селу попід перинку
Причесала вітром спинку.
Вітер спинку причесав,
Позіхнув і задрімав.
Річка спати ще не хоче
І сердито щось дзюркоче.
Вечір змерз,
прибіг до хати:

Коло мене хоче спати.




ПРО ХЛОПЧИКА Й ГОРОБЧИКА

Ой, летів горобчик
Та й сів на порозі.
В теплій шапці, в кожушку,
А ніженьки босі.
– Чи вам, люди, видно,
Чи вам, люди, чути,
Що я мерзну в ніжки,
Не маю що взути?

Малому Назарчику
Горобчика шкода.
Віддав йому чобітки,
А сам босий ходить.





ГОРЛИЧКА

У малої горлички
Заболіло горлечко.
Може, пила горличка
Воду з джерела?
Чи ходила боса

По холодних росах?
Чи без парасольки
Під дощем була?
Не ходила горличка
Під дощами боса,
І на неї вітер
Злий не чатував.
Не студила горлечко
Росами-морозами.

То її морозивом
Назар почастував.




ВЕДМЕЖАТА

Під місяцем іскриться
Зелена сіножать,
Велика Ведмедиця
Шукає ведмежат.
А вітер замітає
За ними всі сліди.
Чибіс в гаю питає:
– Чиї ви і куди?
– Біжать вони не з лісу,
Не з міста не з села, –
Відповіла Чибісу
Ведмедиця Мала.
Хотів їм засюрчати
Цвіркунчик у полях –
Побігли ведмежата
Всі на Чумацький шлях.
А хлопчики й дівчатка
Великі і малі –

Веселі ведмежатка,
Що світять на землі.
Упевнено і радісно
Я по землі іду.
Свою на небі зірку
Шукаю і знайду.

БАТЬКО

Коли люди навколо кажуть:
– Минуло літечко золоте, –
Батько слова мої в долонях зважує,
Аби не було котре пусте.
Не знає батько ні строф, ні рими:
Робили тяжко, коли було вчитись.

Та знає:
слова мають бути такими,
Щоб з кожного можна води напитись,
Неначе в спеку з криниці доброї.
Такі не будуть шукати слави.
Щоб їх напившись, стати хоробрим,

Сильним щоб стати, щирим,
ласкавим.
Щоби у кожному – тонни мудрості,
По сто каратів життя й добра.
Щоби, коли навіть осінь хмуриться,

В них засіяла весни пора.
Отак виважує слово кожне,
Неначе зернята, батько мій.
– А якщо так ти писать не зможеш,
Дочко,
то зовсім писати не смій!


БУЛО ЦЕ ВДОСВІТА
Увечері батько вів тиху розмову,
Радів, що вже сіно зібрали
Й буде чим взимі годувати корову –
А вдосвіта тата забрали.

Хвалилася ввечері батькові мати,
Що я помічницею стала.
За те обіцяв він пошить чоботята –
А вдосвіта батька забрали.
Розказує мама, що був він спокійним,
Бо думав, повернеться скоро –

Не пройде й години.
Та роки злетіли,
І двадцять, і тридцять, і сорок…
І досі простити мама не може,
І досі за батьком плаче.
Кажуть, що брат мій на батька схожий,

Та батько його не бачив.
З днем ще боролась темрява ночі,
Сурми журливо грали.
Батько усім нам дивиться в очі.
Вдосвіта батька забрали.


ПРАВНУЧКА НАРОДИЛАСЬ

В нашій оселі свято
Птахом під стелю б’ється.
Мій сивочубий тато
Весело так сміється.
Вводить гостей від брами,

В нову сорочку вбрався.
(Ще як померла мама,
Навіть не усміхався).
Гості прийшли здалека,
Струшують з пліч утому.
А чорногуз-лелека
Гордо кружля над домом.

Кожна шпаринка в хаті
Сонечком освітилась.
В нашій оселі свято:
Правнучка народилась.




ХРАНИ НАС, ДОЛЕ
Для тих, що народились в тридцять третім,
Я б видала найвищі ордени:
Напівживі, в цупких лабетах смерті,
Боролись вперто за життя вони.
В сухій утробі матері худої –

Маленька зав’язь, паросток життя.
Не доведи нас, доле,
лободою
Кормити ненароджене дитя,
Й на світ його появи не бажати,
Щоб вереску голодного не чуть,

І потай від людей зелене жито жати,
А злидні з нього хліб глевкий спечуть.
О, ті, що в тридцять третім народились,
Не кинуть крихти хліба до землі.
За що їм пережить таке судилось?!

Храни нас, доле,
від подібних літ!




А ЖАЛЬ

Тепер не печуть хліб у печах,
Купують усе в магазині.
А я все пригадую:
вечір
І мама у білій хустині
Схилилася над діжею.
А руки в муку, як в купіль.

І запах життя над землею…
Хто тепер, де таке купить?
В хаті погідно, ласкаво
В сонячність і в негоду.
Дитинно і величаво
Хліб у діжі…
Сходить

Понад життям, над світом
Радісно і щасливо!
Жаль, що тепер наші діти
Не бачать такого дива.


САМОТНЯ ХАТА
Підходжу до цієї хати вкотре
Так, як підходила ще дитинчам.
Колись жила в цій хаті баба Мотря.
Гостей в порозі півень зустрічав.
Ласкава баба Мотря нас любила,

Дітей сусідських,
(бо свої ж у місті).
Пригадую, як з нею ми ліпили
Голубку й голуба на коровай із тіста.
Не випускала баба нас із хати,
Поки у печі коровай гнітився.

Духмяний, гордий, пишний і багатий,
Той коровай мені так часто снився.
Ніхто в селі не вмів так випікати
Короваїв на щастя, на весілля.
Лише в одній оцій низенькій хаті
Так гарно пахло сонцем, хлібом, зіллям.

Стоїть самотня хата при дорозі,
А бабця десь катається у ліфті.
І голуби над хатою в тривозі
Туркочуть про своє,
чекають літа.

КІНО
В листопадовий вечір морозний,
Це було так давно, так давно.
Я спитав незнайомку:
– Чи можна
Вас мені запросити в кіно?

– Ах, кіно!
Несподівана казка,
Місце зустрічі звершень і втрат.
Народилась любов тут і ласка.
Це любимий наш кінотеатр.
Ах, кіно...
Як ми потай отут цілувались

В тридцять першім останнім ряду.
На екрані герої стрілялись
І цвіли рясно вишні в саду.
Ах, кіно...
Ми у чергу за щастям ставали
І дорослі, і діти малі.
Нам тут тіло і дух гартували,

І курликали вслід журавлі.
Ах, кіно...
Ми частенько тікали з уроків
Подивитися перший сеанс.
Тут відчутні історії кроки
Тут майбутнє вдивляється в нас.
Ах, кіно!

КАЗКА ПРО КОХАННЯ
Ніч розвішала чорну хустку,
Сон у дверях поставив пастку.
І шепочуть вуста-пелюстки:
– Розкажи мені, мамо, казку!
– Розповім тобі, доню мила,
Як кохалася з Вітром Береза,
Як вродлива Берізка біла
Від кохання була нетвереза.
Найвродливіша в хороводі
Серед подруг своїх білостанних.
Недаремно говорять в народі:
„Той не жив, хто не був коханим”.
Їй розчісував Вітер коси,
Грав на ніжнім промінні сонечка.
Як скупалась Берізка в росах,
Народилась Ромашка-донечка.
Вранці роси Ромашка губить,
Вдень із Сонечком розмовляє,
Ходить в гості до велета-Дуба,
Дідусем його називає.
Ніч розвішала чорну хустку,
Сон у дверях поставив пастку.
...Розтуливши вуста-пелюстки,
Засинає моя Ромашка.


ПОЧНІМО СПОЧАТКУ
А ми минуле запхнемо в пляшку,
Засургучуєм і кинем на дно.
Коли не буде вже нам так тяжко,
Проглянем його, як воєнне кіно.

Поставмо на ньому велику печатку
( А небо над нами, глянь!
голубе).
Давай, дитино, почнемо спочатку
Ліпити долю свою і себе.







СЕСТРА

Вечір спускається на село,
Спати іде до річеньки.
Ти – моє друге міцне крило,
Сестро моя, сестриченько.
Радість підніметься до небес,
Горе навпіл розкрається.
Як я люблю, як люблю тебе,
Сестро моя, пораднице!
Біга щасливая дітвора,
Грається котик в затінку,
Ти ж бо мені не лише сестра,
Ти – моя друга матінка.
Падають сутінки на поріг,
Хата до щастя вікнами.

Стріне з усіх мене даль-доріг
Моя сестричка рідная.
Ласки з очей твоїх нап’юсь,
Наче води з криниченьки.
Як я тебе, як тебе люблю,
Сестро моя, сестриченько!


СИНУ, ОРЛИКУ МІЙ
Сину, орлику мій!
Лелечатко!
Я з тобою почну все спочатку.
Як би трудно мені не було,
Я поставлю тебе на крило.

Вже летять журавлі,
Ген за обрієм клин!
Ти – мій слід на землі.
Ти мій син!
Ти мій син!
Рученята твої – два весельця,
Б`ється в них моє зранене серце.

За щасливий твій радісний сміх
Я здолаю і горе і гріх.
В гаї спів солов`я
Лине в зоряну синь.
Ти – надія моя.
Ти мій син!
Ти мій син!
Ніжні ясні синівськії очі

Світять сонцем мені й серед ночі.
Сину! Ти – найдивніше із див!
До життя ти мене розбудив.

Відпливають у пам`ять
Стрункі ясени.
Зостаються по них
Соколята-сини.

НАЗАРИК-ШКОЛЯРИК
Вдягнув під вікнами дубок
Зеленого кептарика
І проводжає на урок
Маленького Назарика.
Назарчик в школу вранці йде,
Дубок у дудку свище.

За рік Назарчик підросте
Й дубочок стане вищим.
Хлопчина в школі букви вчить,
Англійську, математику.
Дубочок листям шелестить,
Чекає свого братика.
Рости, Назарку, підростай,

Мов птах, лети у вирій.
Та де б не був ти, пам`ятай
Дубочка на подвір`ї!



ДОНЕЧКА

Усміхнулось сонечко –
Буде день погожий.
А у мене донечка
Так на сонце схожа!
Золотисті кучері
Круг чола ясного.
Оченята – дзеркальця
Неба голубого.

І зорі всміхається,
Квітоньці й метелику.
Хай до щастя-радості
Стежка твоя стелиться.
Я тебе будитиму
Вранці рано-рано,
Щоб красу любила ти,
Працю і світанок.

Я усе віддам тобі:
Пісню, серце в грудях,
Щоби дарувала ти
Щедро радість людям.


СИНОВІ
Виростають сини,
Відлітають від рідної хати,
Радість людям несуть
І щасливую старість батькам.
Як земля, як весна,
Щиро їм посміхається мати
І чекає з доріг,
І дає горду силу рукам.
Я ж ростила тебе,

Колосочку мій, соколе статний.
Мов та чайка над морем
З підбитим недужим крилом.
Не давала тобі
Ні маєтків, ні зайвих достатків,
Наділила лиш совістю,
Честю і щирим добром.

Пам’ятай же про це,
Сизий орле мій, соколе ясний!
І ділися з людьми
Всім, що доброго маєш в собі.
Тільки так ти здобудеш
В житті своїм долю і щастя,
Тільки так будеш вдячний
Навіки мені і судьбі.


МАТЕРИНСЬКА РАНКОВА
Підняв буйний вітер блакитні вітрила,
Новий починається день.
Ласкавеє сонечко землю будило,
А мати будила дітей.

– Вставай, мій синочку,
Вставай, колосочку!
Ведмедик для тебе
Горішка знайшов.
Веселка он вітрові
Шиє сорочку,
А батько у поле
Давно вже пішов.
Земля моя мила, земля моя рідна

Від дотику сонця встає.
Промінчик ясний заглядає у вікна
І щастя усім роздає.
– Вставай, моя доню,
Вставай, моя бджілко!
В садочку прокинулись
Пташки усі.
Дударик он гра

В калинову сопілку,
Умий своє личко
В ранковій росі.
Над лісом, над полем,
Над степом, над морем –
Малиновий спів журавля.
Де я ще така осяйна, неозора,
Як моя кохана земля.

Тобі, моя земле,
Низенько вклонюся
За долю ласкаву добрих людей.
За те, що я можу щоранку будити
До праці, до щастя рідних людей.







СКАЖИ МЕНІ, МАМО
– Скажи мені, мамо, скажи,
Де сонечко спати лягає?
Чи є ще так гарно де жить,
Як в нас, у Подільському краї?
– Ой сину, мій сину,
Кохана дитино.
Прекрасна й багата
Вся наша Вкраїна.

Тобі відкриваю,
Тобі відкриваю
Красу всього краю.
На вітрі листочок дрижить,
А син у матусі питає:
– Скажи мені, мамо, скажи,
Чому я дідуся не маю?
– Ой сину мій, сину,
Кохана дитино.
Дідусь твій в могилі
Лежить під Берліном.
Він землю собою
Закрив у негоду.
Тобі я вручаю,
Тобі я вручаю
Його нагороду.
– Скажи мені, мамцю, скажи,
Коли прокидається квітка?
Чи пісня твоя буде жить?
Звідкіль в неї силонька?
Звідки?
– Ой від сивого часу,
Від думи Тараса.
В ній б’ється джерельце –
Марусине серце.

Тобі доручаю,
Тобі доручаю
Пісні свого краю.








РОДИННИЙ ДІМ
Є у Хмельницькому славний куточок –
Зветься "Родинний дім".
Серця тут відкриті і двері відчинені –

Затишно тут усім.
Слово привітне і пісня ласкава
Чекає завжди на вас.
Знову гостинному дому Родинному
Кажемо:
"В добрий час".
Родинний дім! Родинний дім!

Тут вистачить тепла і пошани всім.
Ходім, ходім в Родинний дім,
Збираймося, родино!
Нехай нам доля на життя
Дарує світле майбуття,
Бо в нас один родинний дім –
Родина – УКРАЇНА!

Далі безкраї й дороги широкі
Кличуть тебе й мене.
Мчать, наче коні баскі, наші роки.
Тільки ж усе мине.
Знову душа, наче птах до гніздечка,
Вертає в родинний дім.
Тануть жалі і відступить тривога

Й знову ми молоді.
Іван Пустовий
Надія Пукас


БЛИЗНЯТА
І навесні, і восени
Народжуються доньки і сини.
Так було і буде з усіх віків.
В щасливий день календаря
Благословенная зоря
Дарує світу двоє близнюків.

Втішається родина,
Радіють мама й тато.
У всіх одна дитина,
А їм здалека
Приніс лелека,
Подарував близнята.
Два сонечка і дві зорі,
Дві пташечки співають угорі.

У квіточці дві крапельки роси.
Їм щастя доленька дала –
До злету зразу два крила,
На все життя удвоє більше сил.
Найщасливішії батьки,
У кого діти – близнюки.
Такий дарунок Бог послав з небес.

Два серця б'ються в унісон –
І це не казка і не сон,
А це найбільше чудо із чудес!

ХРЕЩЕНІ
Цвіте у полі цвіт землі – любисток,
Медами пахне у садочку м’ята.
Я вам дарую ніжну свою пісню,
Хрещений батьку мій, хрещена мати!
Я полечу в краї далекі,
Залишу в спогадах священних
Біленьку хату, де живуть лелеки,
Де ждуть мене мої батьки хрещені.
Впаду лицем в натруджені долоні,
Схилю свою зажуру вам на груди.
Моя любов – трава на оболоні –
Вона довіку з вами жити буде.
То за вікном шумлять дощі осінні,
То сяє лагідне, як мама, сонце.
Хай завжди з вами буде небо синє
Й щодня приходить щастя під віконце,




НОТКИ-НОТОЧКИ
Нотки-ноточки-сестрички –
Солов’їночки, синички.
Хто сестричок добре знає,
Той усі пісні співає.
Добра доня, нотка До
Примостилася в гніздо.

Любить, мов ріднесеньку,
Лінію малесеньку.
Плаче, плаче, ледь не вмре
Капризуля, нотка Ре.
Рево, рево, перестань,
Йди мерщій під нотний стан.
Мі придумали самі

Милозвучну нотку Мі.
Міла й Міша кажуть мамі:
– Мі – це третя нотка в гамі.
Знає Фая, знає Ната:
Фа – четверта нотка, кварта.
Проспіваємо ж негайно:
– Файно-файно-файно-файно.

Соль – не сіль, а нотка горда
Закохалася в акорда,
Бо без неї До і Мі
Не співають так самі.
Голосисті трубадури
Ля-ля-ля, ля-ля-ля!
Взяли в руки партитури.
Ля-ля-ля, ля-ля-ля!
Нотка Ля, нотка Ля –
Пісенька для короля.
Нотка Ля, нотка Ля –
Для короля.
Так подобається всім
Голосиста нотка Сі.
То ж сідаймо всі в таксі

Ти і я, і нотка Сі.
Ми вже вивчили усі –
До, Ре, Мі, Фа, Соль, Ля, Сі.
Це сестрички.
В них є мама.
Звати їхню маму
Гама.





НА ПРОГУЛЯНЦІ
Бабусю, зроби долоні
човником,

я водички хочу.
(Прохання внука)
Онучок воду п`є з моїх долонь,
А губенята,
як весняний ранок.
Антонів на душі палав вогонь,

А дотик цей згасив криваву рану.
* * *
Котигорошок й сивий Ох
Сумують нищечком удвох.
Зітхають тихо:
– Діти, де ви?
А діти грають в „Чіп і Дейла”.