Вірші з Монголії  

 * * *  

 Полечу я до Монголії   

 Та й куплю собі коня   

 Білого, як цвіт магнолії,   

 Ніжного, як цуценя.   

 І назад я аж до Києва   

 Буду їхать на коні.   

 Стану, як душа Батиєва,   

 При невидимій стіні.   

 І заплачу я від наляку —   

 Де ж ті храми, де церкви,   

 Що монгол побачив здалеку   

 Із-за Волги, з-за Туви?   

 Ні, не він збивав копитами   

 Плінту з-під небесних бань —   

 Підривали динамітами   

 Твердість княжих мурувань.   

 Він — під окрики та ламенти —   

 Бляху золоту здирав.   

 Хто ж виважував фундаменти?   

 Хто каміння звідси крав?   

 Хто ж то застеляв соборами   

 Заболочені шляхи,   

 Де ж той хан з думками хворими,   

 З видом лютої пихи?   

 Ще димує церква спалена,   

 В небесах летить притвор —   

 Тут пройшли батири   

 Сталіна — Постишев та Косіор.   

 А за тими багатурами —   

 Їхня гвардія тверда.   

 Обжиралась довго мурами   

 Жадібна святинь орда.   

 Серце стогне, ніби в оливі   

 Розгаряченім кипить.   

 Як же конику — монголові   

 Розказати, що болить?!