* * *   

 Іду по рідному селу...   

 Яке то щастя — хто збагне...   

 Дивитись, як вечірню млу   

 Пронизує тепер ясне,   

 Могутнє світло з хат, домів,   

 Де каганець колись димів!   

 Яке то щастя — свій народ   

 У світлі бачити! Мені   

 Оце найбільша з нагород   

 За всі страждання і пісні,   

 За все, чим жив і що творив,   

 За кожен молодий порив!   

 В оселях тих смачніший хліб   

 І голосніший спів дівчат.   

 Лиш хто на серце вже осліп,   

 Кого струїв минулий чад,   

 Мойого щастя не збагне,   

 Не зможе зрозуміть мене!   

 1959