* * *   

 Якби могла прийти до мене цеї миті   

 Та дівчинка моя, що в сяєві блакиті   

 Приходила колись, весела, як струмок,   

 І вся вливалася в ріку моїх думок,   

 Просвітлюючи їх своєю чистотою   

 Аж до самого дна, якби вона святою   

 Дитинністю мене пойняла нині знов,   

 Я б у собі згасив грімниць буремну кров.   

 Пал невдоволення, за ідеалом тугу,   

 Посвяти печію, ненависті напругу,   

 Печаль обов'язку, зневагу до раба —   

 Стлумив би я в собі! І знову голуба   

 Моя душа була б, як та вода зі звора,—   

 Та вже не прилетить моя любов прозора.   

 І добре, що нема нікому вороття,   

 Що на одну любов дано одне життя.   

 А в той далекий час — я добре пам'ятаю! —   

 Рай принесла вона — зробив я пекло з раю,   

 З її невинності я честь кував свою,   

 А з кротості — той меч, що гостриться в бою,   

 З незайманих зітхань суворі блискавиці   

 Творив я і вганяв, як цвяхи, в чола ниці,   

 З блаженних намірів робив я дзвін добра,   

 Щоб він горлав—«ганьба» або кричав—«ура!»   

 Прозорість радісну я взяв на силу гніву,   

 Я тінню світла став, дав правій — руку ліву,   

 Я цілий світ любив у дівчинці моїй,   

 Я сотворив себе з її дитячих мрій,—   

 І добре, що вона не прийде вже до мене,   

 Не прояснить моє від почувань теменне,   

 Від боротьби трудне й палаюче єство,   

 В якому дух життя справляє торжество.   

 1977