* * *   

 Я пригадав собі один стіжок у горах.   

 З молодика сідав на нього срібний порох,   

 А я лежав на нім тихенько, наче звір,   

 І поглядом ловив сліди падущих зір.   

 Я ждав, коли прийде косуля їсти сіно,   

 Вона приходила щоночі неодмінно,   

 Тремтяча, як зоря, що впала в темнику!   

 Я ж оглядав її, рожеву й боязку...   

 Хотів би я побуть ще раз на тому стозі,   

 Діждатися й тебе в закоханій тривозі,   

 Почути, як прийдеш, як скинеш кептаря,   

 Як затремтиш, немов та сарна чи зоря...