* * *   

 Я — зернятко, а ти — зоря осіння,   

 Навіки в полі поєднались ми.   

 Виношу з глибини, з важкої тьми   

 Твоє сіяння в промені насіння.   

 Велиш ти кільчику в передвесіння   

 Пробити шкаралупу й страх зими...   

 Втім, колосок з колючими крильми   

 Злітає, наче світла вознесіння.   

 Ти прагнеш повернуться в небеса,   

 Мене ж не відпускає рідна нива,   

 В ногах кайданами дзвенить роса.   

 Так ми застигли в злеті, повні дива,   

 Не зірка й не зерно — душа сяйлива,   

 Що ні в землі, ні в небі не згаса.