* * *   

 У хмарах безу, що висять, як грона,   

 Над позолотою старих церков   

 Є затишок один — зелений схов   

 Для крові, що палає, мов корона.   

 Ти там була, знадлива й безборонна,   

 І голову свою з важких заков   

 Я увільнив і в серці поборов   

 Безумство беркута й злобу дракона.   

 До тебе підійшов я без крила;   

 Що ж ти, знімівши в показній покорі,   

 В мені шукала — змія чи орла?   

 Чому, пізнавши в збайдужілім зорі   

 Душі моєї пристрасті суворі,   

 Мене безумно й люто обняла?!