* * *   

 Ти спиш, і на твоїм обличчі   

 Малюється печальний вираз...   

 Яку ж біду, яке нещастя   

 Ти бачиш поглядом заснулим?   

 Можливо, знов перед тобою   

 Палають українські ниви,   

 А танки з чорними хрестами   

 Тебе в полях наздоганяють,   

 Малесеньку, як той метелик,   

 Що спалахне ось-ось в племінні   

 Підпалених пшениць? А може,   

 Ти бачиш, як на воловоді   

 Чумні бандерівські бандити   

 Сусіду вашого старого   

 Волочать, вішають на грушу   

 За те, що першим до колгоспу   

 Він записався? Може, хліба   

 В людей ти виміняти хочеш   

 За хустку бабину — єдиний   

 Маєток твій? Цього не знаю.   

 Перевести я не спроможний   

 З глибин свідомості твоєї   

 Оте скорботне сновидіння   

 В думки свої, як з моря в море   

 Підводний човен! Як я досі   

 Не став одним єством з тобою?!   

 Ти спиш у незбагненнім смутку,   

 Моя і не моя водночас.   

 І тільки усмішка спросоння   

 Зв'язок відновлює між нами,   

 Лиш усміх відкриває душу,   

 Зачинену плитою горя,   

 Замками туги і скорботи.   

 Та холодно мені, і в грудях   

 Щось ненастанно вибухає,   

 Та ніби в тіні сну страшного,   

 І на сирій землі дитинства   

 Я довго спав і простудився.