* * *  

 В гуцульській хаті на печі   

 В куточку сушиться пшениця   

 На калачі.   

 На тій пшениці удовиця,   

 Немов на подушчині, спить.   

 Їй сниться, що її обличчя   

 Покрила віспа   

    (То зернятка вдавилися в лице).   

 І хоче змить   

 Вона рябеньку шкіру, та не може.   

 Метнулася до дзеркала — біда!   

 О, скільки на щоці тих чорних ямок!   

 Не варто жити! Вибігла на ґанок —   

 І до колодязя... Вода   

 Відбила знов огидні решетини.   

 Вдова стає на кам'яні цямрини...   

 Кінець... і прокидається,   

 В люстерко загляда,   

 Стирає із чола, як піт, зернини   

 І посміхається...   

 Забула, що у неї скроні сиві...   

 Які не раз бувають сни щасливі!..   

 1965