* * *   

 Біля вуликів на землі   

 Лежить собі дід мій і куня.   

 І лазять бджоли по його чолі,   

 Як по розтрісканім зрізі пня.   

 І лазять бджоли по запалій щоці,   

 І він лежить собі, як неживий.   

 Очі його, немов чорні рубці,   

 Зашиті сивою ниткою вій.   

 Не ворухнеться його рука —   

 Нехай беруть собі карий мед.   

 Дідусь мій до смерті своєї звика,   

 Як звикає до слави поет.   

 1965