РУБАЇ   

 1  

 В Хайяма взяв я форму рубаї,   

 Вподобавши за лаконізм її.   

 Чи замалу, чи, може, завелику   

 Одежу матимуть думки мої?   

 2   

 Безсмертні всі: цей виховав дитину,   

 Той пісню написав, хоч і єдину,   

 А той, що не зумів цього зробить,   

 Коло дороги посадив ялину.   

 3   

 Є люди, як дуби, і є дуби, як люди:   

 Безстрашно грому підставляють груди,   

 Щоб немічну берізку захистить,   

 Хоч знають добре — їм загибель буде.   

 4   

 Я з квітами прийшов тебе зустріти   

 І дуже довго ждав — зів'яли квіти.   

 О, поспіши, бо можуть почуття   

 Даремно у душі моїй згоріти!   

 5  

 Добро і лихо — світло й темнота;   

 Та не з пітьми бував сліпота —   

 Надмірне світло людям очі сліпить,   

 У темряву їх душі загорта.   

 6   

 Життя без книги — хата без вікна,   

 Тюрма глуха і темна, мов труна.   

 Крізь вікна книг свободи світло ллється,   

 Майбутнього видніє далина.   

 7   

 Я власну вічність бачу без облуди:   

 О, де б мене не поховали люди —   

 Там грудка української землі   

 З мого зажуреного серця буде!   

 8   

 Я лицемірити не можу, як святі.   

 Сорочки чистої замало у житті.   

 Потрібно сонця, сірника потрібно,   

 Щоб віршів не писати в темноті.   

 9   

 Дивлюся на берізоньку в зажурі,   

 Що виросла тендітною на мурі.   

 Їй теж потрібно рідної землі,   

 Бо там вона не витримає бурі.   

 10   

 Я чув, як серце жалісно кричить,   

 Щоб ворога лежачого не бить.   

 А розум говорив мені спокійно:   

 Затям, що завжди гадина лежить.   

 11   

 Ненависть і любов — неначе крила.   

 Коли одне крило в льоту пробила   

 Ворожа куля — не склади його,   

 Бо на однім летіти вже несила.   

 12   

 В труді прийде натхнення раз у рік,   

 Але коли — не знає чоловік.   

 Щоб тих щасливих днів не загубити,   

 Потрібно працювати цілий вік.   

 13   

 Бувають дивні на землі діла —   

 Серед зими черешня зацвіла.   

 Я між дерев довідався докладно,   

 Що поетеса їхня то була.   

 14   

 В криницю старості не заглядай,   

 Про те, яким ти будеш, не гадай,   

 Якщо не можеш бути вічно юним,   

 То замолоду не будь старим бодай!   

 15   

 Я у такому віці, що якраз   

 Було б чудово зупинити час.   

 Та він скоряється лиш нашим дітям,   

 Що завжди прагнуть перегнати нас.   

 16   

 «Роби добро,— мені казала мати,—   

 І чисту совість не віддай за шмати!»   

 Благословенний мамин заповіт   

 Ніхто в мені не зможе поламати.   

 17   

 Я міг би жити радісно й щасливо,   

 Якби мені вдалось маленьке диво:   

 Змирити серце з розумом — або   

 Дізнатись, хто говорить з них правдиво.   

 18   

 Не кажуть правди тим, хто помирає,   

 Ні тим, хто у дуренство впав безкрає.   

 Брехня із милосердя — раз болить,   

 Брехня із страху — цілий вік карає.   

 19   

 Щасливим був я двічі: як на сіні   

 Мене віз батько в присмерки осінні   

 І як відчув, що в мене серце в   

 Те, що належить тільки Батьківщині.   

 20   

 Не смерті я боюсь, а темноти,   

 В якій не можеш сам себе знайти.   

 Благословенне світло дня і ночі,   

 Мисль, у якій засвічуєшся ти!   

 21   

 Сильніше за любов злоба горить,   

 Сильніше за красу вражає бридь,   

 Але життя росте лишень з любові,   

 Лишень краса людей навчає жить!   

 22   

 Загубить гай принадливість свою,   

 Як ти наткнешся в ньому на змію.   

 Сичання тихе здатне приглушити   

 Мільйони зичних співів у гаю.   

 23   

 Ми тільки почали розгадувати світ,   

 В щілину глянули, як діти з-за воріт;   

 Чи нам відчиняться пізнань важкі ворота,   

 Чи вирве нам серця роздорів динаміт?!   

 24   

 Колись я думав: радощі — це путь   

 У світ незнаний із моїх Покуть;   

 Тепер я знаю: радість — то дорога   

 До яблунь, що в Стопчатові цвітуть.   

 25   

 Ви любите лише себе? Любіть.   

 Збирайте в серці самолюбства їдь,   

 Ні! Ні! Вона вас зажене в могили,   

 Щоб вашим трупом землю отруїть!   

 26   

 Із цього поїзда, що так прекрасно йде,   

 Потрібно висісти, але не знаєш де,   

 Де станція твоя — така печальна й тиха,   

 Що вже не чутимеш, як потяг твій гуде.   

 27   

 Життя подібне до книжок: одна   

 Грубезна, та порожня і дурна,   

 А та, тонка,— мов сонце. Та буває   

 Все навпаки. Чому? Ніхто не зна.   

 28   

 Що більший самолюб і фарисей,   

 То більше прагне шани від людей.   

 Він так її приймає обережно   

 І крадькома, як чайові — лакей.   

 29   

 Ще від землі воно не відросло,   

                   не виповзло із мокрих шмат,   

 А мати іграшку йому —   

                   ах, майже справжній автомат.   

 І полум'ям воно січе, стріляє в материні   

 груди —   

 І мертвим молоком живе   

                   й росте малий невинний кат!   

 30   

 На милицях з війни додому він прийшов,   

 І впала перед ним його свята любов,   

 І, ногу з дерева цілуючи, шептала:   

 «О щастя ти моє, о клен мій чорнобров!..»   

 31   

 Проходив я і всюди вздовж доріг   

 Дерева бачив — не зрізайте їх,—   

 Бо як же я повернуся додому    

 Пустелею — на батьківський поріг?!   

 32   

 Цвях витягнути важче, ніж забити.   

 Кидати важче, легше полюбити,   

 І важче в спогадах пройти життя,   

 Ніж просто бути молодим і жити.   

 33   

 Бувало, мати кличе, та дарма,   

 Я з книжкою сховавсь — мене нема.   

 І досі голосу в книжках шукаю,   

 Того, що я зневажив легкома.   

 34   

 Відходить все, як золоті черешні,   

 Серця ржавіють, як в намулі блешні,   

 Але цвітуть і сяють кожен день   

 Юнацькі мрії про літа прийдешні.