* * *   

 Не знаю, хто мене зробив орлом,   

 Хто кігті дав і дзьоб тяжкий, мов лом,   

 Хто наказав летіти в темну хлань,   

 В безодню, повну стогону й волань...   

 Як Прометей, прикута до скали,   

 Біліла жінка в кублищах імли.   

 І загуділо в дебрі кам'яній:   

 «Лети до неї й вирви серце їй!»   

 Я зрозумів, що обрано мене   

 На діло помсти, люте і страшне;   

 Затих у пропастях наказу гул,   

 Я підлетів до жінки навпритул —   

 Вона була обдерта до наги,   

 На ній висіли тільки ланцюги.   

 На мить мені здалося, що вона   

 Була неначе лялька льодяна.   

 Дивилася, немовби синій страх   

 Замерз в її зіницях на вітрах.   

 Та в стогонах я розпізнав слова   

 І зрозумів — вона жива, жива!   

 О, той, хто десь гукав собі вгорі,   

 Хто дав мені клювак і пазурі,   

 Хоч скільки прикладав жаги й завзять,   

 Не зміг у мене серце людське взять!   

 Її крильми широкими я вкрив —   

 І впали з неї ланцюги в обрив,   

 І на її обличчі сніг розтав —   

 Я в ній свою кохану розпізнав...   

 Мене збудив мій одчайдушний крик,   

 Химерний сон з душі злетів і зник,   

 А та, що важко снилася мені,   

 Лежала біля мене в тихім сні.   

 «Пробач,— до неї мовив я крізь плач,—   

 За все, що ти пережила, пробач! »    

 Їй дивною моя печаль була,   

 І, хоч нікому не вчинив я зла,   

 Цей сон, що засвітився крізь віки,   

 Палив моє сумління і думки;   

 Благословив я днину мовчкома,   

 Що кликала мене, як та сурма,   

 В нові турботи і знімала з пліч   

 Тягар провин, навіяних за ніч.