* * *   

 Напав я на тебе раптом   

 На стежці посеред степу,   

 Нахлинув, як дощ краплистий,   

 Як проливень буревійний,   

 Липневий джиґун-музика,   

 Просяяний блискавками,   

 Співаючий дощ любові.   

 Ти кинулася тікати,   

 А я танцював навколо,   

 Шаліючи від натхнення,   

 Від певності, що нікуди   

 Сховатися ти не годна;   

 На ста сопілках одразу   

 Я грав, щоб тебе зманити,   

 Принадити звуком бурі;   

 А потім я взяв цимбали,   

 Поклав їх сторчма на землю,   

 До неба ходив по струнах —   

 Тебе чарував я звільна   

 Своїм сатанинським танцем.   

 Ти бігла і розглядалась   

 Налякано в тому полі,   

 Де схову нема від грому,   

 Від зливи і від кохання.   

 Ти краплі, немов долоні   

 Мої безсоромні і спраглі,   

 Долонями відбивала,   

 Та в мене було без ліку   

 Тих рук, що тебе ловили,   

 В обіймах стискали ніжно,   

 Наповнювали поволі   

 Твоє невтоленне тіло,   

 Неначе водою землю,   

 Піснями з безодні світу.   

 Як змокла ти вся до нитки,   

 Повільніше стала бігти,   

 Спинилася й засміялась,   

 До неба вознесла руки,—   

 Так, ніби просила більше   

 Потоків рвучкого світла   

 І музики з-під блакиті.   

 Ми різко зійшлися в танці —   

 Аж ґудзики відірвались   

 Од плаття твого тонкого,   

 Відскочили й засвітили   

 Над полем, немов ракети,   

 Які провіщають наступ.   

 Ти скинула одежину,   

 Важку від води і грому   

 І, зрештою, непотрібну   

 В танку із дощем липневим.   

 Я ж був тобі за одежу   

 Єдвабну і за намиста,   

 Я краплями діамантів   

 Освітлював темні звиви   

 І персні твого волосся,   

 Я плив між. грудьми твоїми   

 Струмком, як ланцюг зі срібла.  

 Втім — райдуга стала в полі,   

 І ти увійшла під синє   

 Склепіння небес, як сонце,   

 Засліплена власним сяйвом;   

 А я, оп'янілий, в далеч,   

 Затемнену хмаровинням,   

 Відходив — не дощ, а хлопець,   

 І запах твоєї плоті   

 Я ніс, наче воду, в жмені.