* * *   

 На цій землі жили ми споконвік,   

 Лише обличчя змінювали трохи.   

    (Так змінює своє русло потік,   

 Але вода клекоче крізь епохи   

 Одна і та ж!) Одна і та ж душа   

 Вела мене то під варязькі шатра   

 (Там танець твій у люстрі палаша   

 Виблискував і пригасав, як ватра),   

 То під мечетей вилинялий крик   

 (Там ти — в петлі, а може — і в намисті:   

 Хан ластився до тебе, мов арик,   

 Свої дари приносячи нечисті),   

 То під готичних знаків нагаї    

 (Там ти ридала, нездоланна й горда,   

 Там вигоріли кісники твої   

 В сивинах, як в огні знамен когорта).   

 Я пізнаю тебе. Ти наче птах.   

 Нічого не лишилося з полону...   

 Лише в сльозі, що згасла на вустах,   

 Я вчув далінь палаючу й солону.