***  

 Коли ми йшли удвох з тобою  

 Вузькою стежкою по полю,  

 Я гладив золоте колосся,  

 Як гладить милому волосся  

 Щаслива, ніжна наречена...  

 А ти ішла поперед мене,  

 Моя струнка, солодка згубо,—  

 І я помітив, як ти грубо  

 Топтала колоски пшениці,  

 Що нахилились до землиці.  

 Немов траву безплідну, дику  

 Топтала і не чула крику  

 Тих колосочків.     Без оглядки  

 Ти йшла собі, а в мене — згадки  

 Про те, як на чужому полі  

 Збирав я нишком колосочки  

 В поділ дитячої сорочки.  

 О, я хотів тобі сказати,  

 Що те колоссячко вусате —  

 То невсипущий труд мозільний,  

 То молодим калач весільний,  

 То для дітей пахуча булка,  

 То хліб, що матінка-гуцулка  

 З долівки вчила піднімати,  

 Як батька в руку, цілувати;  

 Та я змовчав. Я йшов покірно,  

 Бо я любив тебе надмірно,  

 Але мені тоді здалося,  

 Що то не золоте колосся,  

 Що то любов мою безмежну  

 Стоптали так необережно.