* * *   

 Моя гріховнице пречиста,   

 Моя лілеє на багні,   

 Чужі обійми, як намиста,   

 Ти познімала при мені.   

 І знов, як у дитини, очі,   

 Нічим не відвернути їх.   

 І на твоєму непороччі   

 Лечу я в безконечний гріх.   

 Невже ти хочеш одпокути   

 На душу стомлену свою?   

 Невже ти хочеш одягнути   

 Моєї вірності шлею?   

 Скрипучі хомути і ярма   

 За ласку ночі й сором дня?   

 Чом яблука не рвем задарма   

 Із дерева життя й знання?   

 Чи ти готова до вигнання   

 На нашу землю кам'яну,   

 Де праця старша від кохання,   

 А хліб — від нитки бурштину?   

 Підеш? Візьми свої агати.   

 Такою будеш, як була.   

 В мою уздечку запрягати   

 Мене ти будеш, як осла.   

 Ти будеш їхати світами,   

 Усівшись на моїм хребті,   

 І кидати за джиґунами   

 Свої очища золоті.   

 А я тебе кохати буду   

 За те, що не упала ти   

 Ні у потворну безвість бруду,   

 Ні у нудоту чистоти.    

 За те, що ти взяла у змія   

 І принесла мені той плід,   

 В котрім була нужда, і мрія,   

 І молодість на сотні літ.   

 1967