ЛАСТІВКИ   

 У присмерку літають ластівки   

 Так низько,   

 ніби в землю поринають,   

 І виринають з неї, мов з ріки,   

 Крильми собі дорогу протинають.   

 Шугають у зеніт, а відтіля,   

 Як чорні зорі, падають, як сльози...   

 А над хатами — «вісімка», «петля», —   

 О летуни мої, о віртуози!   

 Розплющитися можна об стіну,   

 Об камінь груди на льоту роздерти...   

 Невже вони за ту мухву дрібну   

 Готові кожну мить безглуздо вмерти?   

 Ні, їхня гра — не тисячі погонь,   

 Не їдла прагне серце ластівоче;   

 Його не голод гонять, а вогонь,   

 Що з молодості в крилах палахкоче.   

 Це небезпека й шал стрімких падінь.   

 Це весняне шугання понад тучі.   

 Я чую в серці, того льоту дзвінь,   

 Крил очманілих помахи палючі.   

 Розплющитися можна об стіну,   

 Роздертися на променях світання...   

 Це все пусте, як ти несеш весну,   

 Як будиш льотом льоту пожадання.   

 1965